винагороду за заподіяні збитки, та наклад – відшкодування судових витрат. До позбавлення прав і честі присуджувались покарані, які не підпорядковувались судовому рішенню; такі “виволанці” позбавлялись усіх прав і виганялись з держави, це покарання було довічним або тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось лише щодо панів і шляхти і могло поєднуватись з іншими покараннями. Так, до шляхтичів застосовувалось виволання (викрикування), що пов`язувалось з публічним оголошенням вироку; воно призводило до громадянської смерті засудженого – така людина переставала існувати для закону як особа: втрачала шляхетство, права на майно, була змушена переховуватись за кордоном, оскільки у разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків “виволання” міг звільнити лише великокнязівський охоронний лист – глейт. З 16 ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою; опальний шляхтич теж повинен був залишити кордони держави, проте, це була втрата лише громадянських прав, а не честі. До цього виду покарань належало і виставлення біля ганебного стовпа, яке застосовувалось, як правило, до непривілейованих станів. Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність – часто право визначало вид покарання, а не його розмір, тож судді встановлювали його на власний розсуд, практикувалось навіть умовне засудження.
Поза польсько-литовським законодавством перебувала система злочинів і покарань Запорізької Січі. З кримінальних злочинів найтяжчими вважались убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі чи християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (крім матері, сестри, дочки), пиятика у військовому поході. Покарання залежали від ступеню тяжкості вчиненого злочину. Найсуворіше покарання – смертна кара, здебільшого у кваліфікованій формі – закопування живим у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Як покарання застосовувалось також прив`язування ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), побиття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.
Судовий процес
Процесуальне право фактично не розмежовувало цивільні і кримінальні справи, причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагальний процес – судове провадження починалось за заявою зацікавленої сторони (потерпілого чи його родичів), увесь процес мав позовний характер – позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред`явити їх суду і підтримувати обвинувачення, і на будь-якій стадії процесу він міг відмовитись від позову чи обвинувачення або укласти мирову угоду. Однак, щодо найтяжчих злочинів, зокрема державних і проти церкви, слідство і судовий розгляд були обов`язковими, незалежно від заяви сторони, що передбачив вже ІІ Статут; таке провадження мало деякі елементи слідчого (інквізиційного) процесу – донесення, катування, таємниця судочинства.
У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був доволі значним, але залежав від того, у якому суді розглядалась справа, від класової і станової приналежності сторін. Представниками сторін на суді могли бути спершу прокуратори (речники), а згодом професійні адвокати, які перебували при судах, а в деяких справах їх участь була навіть обов`язковою, їх послуги були платними. Центральною у судовому процесі була “розмова сторін”, тобто процедура словесних змагань сторін. Якщо обвинувачений не з`являвся у суд, то за І Статутом суддя міг винести рішення чи вирок заочно, а за ІІ Статутом – лише після триразової неявки; за неявку з неповажних причин обвинувачений сплачував штраф.
За теорією формальних доказів судові докази поділялись на досконалі (“повні”) і недосконалі (“неповні”). Кількість і якість доказів встановлювалась для кожної категорії справ. Литовські статути передбачали як докази власне зізнання (для здобуття якого іноді застосовувались тортури – били різками, припікали вогнем), покази свідків, речові докази (“поличне”), письмові документи, присягу, характеристику підсудного “добрими людьми” та ін. Свідчили під присягою; покази шляхтича вважались значимішими за покази простолюдина. Так, присяга шляхтича визнавалась “доводом”, тобто безсумнівним доказом. Якщо не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститись присягою; якщо він обвинувачувався вдруге, очищався присягою 2 свідків, а втретє – 6 свідків. І лише після такої процедури винного шляхтича можна було судити, причому лише у державному суді, куди шляхтича викликали позовами. Найпоширенішими доказами були покази свідків, притому присяга і клятва були додатковими доказами. Литовські Статути визначали коло осіб, які могли бути свідками, - не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги - проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.; найвірогіднішими вважались свідчення духовенства і посадових осіб. У майнових спорах велике значення надавалось письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди лише у письмовій формі.
Практикувалось і попереднє слідство, здійснюване державними посадовими особами – старостами, їх намісниками, замковими суддями, які виїздили на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні покази і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті – 2 варті довіри шляхтича.
Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень – “гаряча копа” - повинні були вжити заходів для віднайдення злочинця, здійснювати обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Для розгляду справи збиралась “велика копа” – усі “мужі” з представників сіл копного округу, а для виконання вироку збиралась 3-я – “завита копа” (“завити” означало “закінчити”).