4. Похідні і паланкові начальники – полковники, писарі, осавули. Похідна старшина у воєнний час організовувала охорону передової Запорізької Січі; похідний полковник був командиром певної передової частини війська. Паланкова старшина (полковник, писар, осавул, підосавул, підписарій) керувала паланками – козаками, що проживали за межами Запорізької Січі (у слодобах і зимівниках), у паланках.

Отже, організація козацького самоврядування Запорізької Січі свідчить про відродження Української державності, побудованої на засадах військової демократії, оскільки уся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Правова система Запорізької Січі містила усі правові норми, які діяли на Україні, та звичаєве право козаків як сукупність правових звичаїв, що утверджувались у сфері козацьких суспільних відносин, - воно закріплювало військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань тощо. Завдяки вдалим походам козаків проти татар і турків, зокрема наприкінці 17 ст. проти “бісурман” під проводом П.Конашевича-Сагайдачного, на Запорізьку Січ почали приїздити іноземні посольства задля союзу з козацтвом; і загони козаків воювали у Молдові, Польщі, Семигороді, Франції, брали участь у народних повстаннях на чолі з К.Косинським, Т.Трясилом, С.Наливайком, Г.Лободою та ін.

Реєстрове козацтво. У 1520 р. Великий Литовський князь вперше завербував козаків для військової служби. Згодом правлячі польсько-литовські кола прагнули розколоти козацтво – взяти на державну службу частину заможних козаків для боротьби проти народних мас і охорони південно-східних кордонів від Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на оплатну військову службу – сформований загін з 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом “старшому судді всіх низових козаків”. Ці козаки вносились у реєстр (список) – звідси їхня назва; відтоді офіційно козаками вважались лише внесені до реєстру (з часом їх кількість зросла). Реєстрові козаки входили до складу польського прикордонного війська, командували ними здебільшого польські офіцери-шляхтичі; наприкінці 16 ст. вони становили близько 3 тис. чол. На час війни польський уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у т.ч. державних і приватних селян, а по завершенню війни вони виключались з реєстрових списків і навіть повертались колишнім господарям. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв: 1. виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялись від влади старост і воєвод (якщо проживали на королівських землях) та міських магістратів і переходили під виключну юрисдикцію реєстрового війська; 2. реєстр мав свій “присуд” – право судитись у своїх судах; 3. звільнялись від податків; 4. мали право власності на землю; 5. мали право вільно займатись різними промислами і торгівлею. Крім плати за службу, реєстрові козаки періодично отримували сукно, порох, свинець. Реєстрове козацтво поділялось на верхівку, “чернь” і “середину”. Верхівку реєстрових козаків становили козацька старшина і заможне козацтво, які походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, млинами, корчмами, мали наймитів “підсусідків”. Слободи і хутори, зайняті реєстровим козацтвом вздовж Дніпра, розташовувались серед державних, магнатських і шляхетських володінь. Козацька старшина використовувала рядове козацтво у власних інтересах – на важких роботах, обкладала податками. У час народних повстань наприкінці 16 – у першій половині 17 ст. низи і “середина” реєстрового козацтва переходили на бік народних мас, виступали проти кріпацтва.

Отже, на початку 17 ст. існували 3 чітко не розмежовані категорії козацтва: заможні реєстрові козаки, що служили польському уряду; заможні козаки, що жили поза межеми Речі Посполитої; більшість козацтва, що жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

3. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

З кінця 14 ст. і упродовж майже усього 15 ст. на українських землях безперервно зростало велике феодальне землеволодіння польських, литовських і українських феодалів, джерелом чого були загарбання общинних земель, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустуючих земель, а також феодальні земельні пожалування за службу, отримувані від Великого Литовського князя і Польського короля, а з кінця 15 ст. і від представників місцевої адміністрації – воєвод і старост, якими феодали володіли у 2 формах: 1. тимчасовій – на час несення служби на користь сюзерена, а у 16 ст. ці землі роздавались “до живота”, тобто до смерті володільця, а з 30-50-х рр. 16 ст. – “до двох животов”, тобто до смерті васала і його сина, і навіть “до трьох животов”, та 2. постійній – з правом успадкування.

Соціальні відносини розвивались у напрямі формування замкнутих суспільних верств – станів; станова організація, невідома у Київській Русі, проникла в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов`язків. Отож, оформились, як і на заході, 3 основних стани: магнати (шляхта), духовенство, третій стан (міщани). Спершу правові відмінності між ними були нечіткими, і люди могли вільно переходити з одного стану в інший, та згодом розмежування між станами стало спадковим.

Верхівку соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському посідала верства князів, до якої належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій – українські і білоруські князі, позбавлені