Другою більш чисельною групою пануючого класу на українських землях були дрібні бояри і шляхта – середні і дрібні землевласники, становище яких було різне і постійно змінне. Українська шляхта перебувала у менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю залежного селянства, залежно від розміру маєтку, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах Польського короля, за що отримували у користування земельні володіння; а також сплачували у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтували власними силами королівські замки, допомагали будувати фортеці, дороги, мости; та не мали шляхетського самоврядування, вже наданого польській шляхті. Привілеї 1425, 1430, 1433 рр. поширили на територію Галичини деякі інститути польського права щодо прав і привілеїв української шляхти, а привілей 1434 р. звільнив галицьку шляхту від сплати податків, тобто остаточно юридично зрівняв її з польською шляхтою. Подібним було становище шляхти і на українських землях у складі Великого князівства Литовського. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств – міщанам, духовенству, навіть селянам; існували своєрідні перехідні ступені до боярства – путні бояри, панцерні слуги, боярська шляхта тощо. Згодом верства боярства зникає – спершу на українських землях у складі Польщі, де галицьке боярство, яке перейшло у католицизм, було зрівнене з польською шляхтою у 1430 р.; а у 16 ст. і у Великому князівстві Литовському. У 1522 р. Сейм видав постанову про “вивід” шляхти, що передбачила відокремлення її від нижчих соціальних прошарків (заможних селян і міщан) – до шляхетського стану могли зараховуватись лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-служилого прошарку у Литві) періоду Великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV. У 1528 р. було проведено перепис шляхти – “попис земський”; нові списки шляхти були затверджені Сенатом і стали незаперечним доказом приналежності до шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу шляхти були здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староств на Волині, Брацлавщині і Київщині з метою приведення у належний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти. Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р. – волочна поміра, у ході якої перевірялись права на землю і шляхетство; притому, привласнені самочинно землі відбирались, а особи, які не могли документально або показами кількох шляхтичів підтвердити своє шляхетське походження, повертались у стан звичайних людей. Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств вона остаточно перетворюється у лицарський стан - шляхетство передавалось у спадок і лише Сейм мав право дарувати шляхетство, а втрачалось воно лише на підставі вироку суду, коли шляхтич переїздив до міста і починав займатись там ремеслом і торгівлею. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а решта – удільними землями. Шляхта була звільнена від податків і повинностей, крім земської служби – обов`язку виставляти, залежно від розміру земельного наділу, певну кількість кінних воїнів, та повинностей з оборони країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Шляхта мала право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, та імпорту багатьох товарів без сплати мита чи збору. Особа шляхтича вважалась недоторканою, він міг бути покараний лише за вироком особливих шляхетських трибуналів. Права і привілеї шляхти постійно розширювались - Нешашівські