яке за майновим і правовим становищем було різнорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності, а тому до середини 17 ст. не творило єдиної верстви. Правове становище селян у 14-15 ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і шляхетсько-польське. У селах руського права зберігались залишки громадського (общинного) співжиття – основою господарства було дворище з 5-10 димів-хат, господарством займалась велика родина, яка приймала підсусідків, потужників тощо; кілька дворищ утворювали громаду, яка обирала старшого – тивуна, отамана. Громада мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо; контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад становили волость на чолі з отаманом, якого обирала уся громада (віче або копа); на вічах відбувались і копні суди. Села на волоському праві існували, здебільшого, на Півдні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закладав село, називався князь – він спадково утримував владу, контролював управу і суд, але за участю громади. Група сіл утворювала крайну на чолі з крайником; двічі на рік усе населення збиралось для вирішення спільних справ. Села німецького права виникали внаслідок сплати осадником-німцем власнику землі чи урядові певної грошової суми, на підставі чого він набував право створити село, у якому ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу і судових оплат; населення села судилось за німецьким правом. У селах шляхетсько-польського права селянство поділялось на 2 категорії: 1. те, яке проживало на королівських землях і 2. те, яке проживало на землях магнатів чи шляхти або церковних і монастирських землях.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на 3 групи (категорії):
1. вільні селяни (смерди) – які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов`язань і мали власні землі;
2. залежні, напіввільні селяни (закупи) – ті, хто взяв якусь позику і не повернув боргу; вони ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу (чи повернення позики або відпрацювання її суми) або надання “замісника” – селянина такого ж ступеня залежності; вони становили найчисельнішу групу;
3. закріпачені селяни (невільники, слуги, раби) – колишні холопи і челядь, які вже втратили право виходу від феодала; а також джерелами невільництва були полон, продаж, крадіжка. На початку 17 ст. вони злились з селянами-кріпаками. Наближеними до невільників за правовим становищем були “нехожі селяни”, які проживали в окремих господарствах, сплачували податки натурою чи працею і не мали права виходу від феодала без його дозволу; та “отчичі” (“люди звічні”), які довго сиділи на землях феодала, внаслідок чого втратили право виходу; від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до землі, хоч вважались особисто вільними.
Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Селянство сплачувало натуральні і грошові податки на користь держави, окремих феодалів та церковну десятину. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок, який на Київщині і Галичині називався “подимщина”, оскільки одиницею обкладення був дім, на Чернігівщині – “поголовщина” – теж з “диму”, на Волині – “воловщина”, оскільки одиницею обкладення була земельна ділянка, яку можна було обробити воловою упряжею. Окрім того, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і “двори” Великого князя і Польського короля, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, виконували будь-які польові і будівельно-ремонтні роботи, а також давали “стацію” – грошове забезпечення князю і його двору при переїздах. На відміну від державних податків, які були, здебільшого, фіксованими, обов`язки селян перед феодалами були різноманітними.
За видом несених повинностей селяни поділялись на 3 категорії:
1. тяглі селяни – відбували панщину - працювали на пана зі своєю худобою у полі 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень, а також сплачували йому грошові і натуральні податки. А пани сплачували з населення державі податок натурою – збіжжям, медом, худобою. Селяни виконували також державні повинності – повоз-підвідне, ремонт шляхів і мостів, сторожування тощо.
2. ремісники і служилі селяни – становили цілі села ковалів, колісників, ткачі, пекарів та ін.; вони створювали сотні, які очолював сотник. До них належали також рибалки, бортники, конюхи, псарі, які жили здебільшого біля фортець і часто обслуговували феодальну садибу. Вони мали земельні наділи і, крім виконання своїх прямих обов`язків, сплачували натуральні і грошові податки.
3. чиншові селяни або данники – платили феодалу чинш або данину з власної землі медом, воском, збіжжям і сіном (“дякло”), хутром, шкірою, птицею, курами, вівцями, великою рогатою худобою тощо. Наприкінці 15 ст. з розвитком ремесла і торгівлі і, відповідно, поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки стали замінюватись грошовими.
Найзаможніші з цих 3 категорій селян залучались князем до військової служби, яку відбували за власний кошт, та притому звільнялись від усіх податків. Вони називались “слуги” і розподілялись за родами військової служби – слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисельніший прошарок їх був на Київщині і Поділлі. Спершу вони вважались особисто вільними людьми, а найзаможніші з-поміж них навіть мали залежних селян; але при остаточному закріпаченні селян у 16 ст. більшість слуг була перетворена у тяглових селян, а незначна решта отримала шляхетські права.
У 16 ст. усі категорії селян почали зближуватись внаслідок відбування однакових повинностей і податків феодалам, тож сформувався єдиний клас кріпаків, які відпрацьовували обов`язкові селянські роботи на пана