Закріпачення селян часто зумовлювало їхні втечі, покарання за які у 1451 р. було віднесено до компетенції гродських судів. За Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків), які переховували селян-втікачів, повинні були повернути їх на вимогу гродського суду, а за відмову сплачували штраф у розмірі по 3 гривні на користь власника селян і на користь суду. А Судебник Казимира 1468 р. передбачив страту осіб, які підмовляли і підбурювали селян до втечі. За Литовським статутом 1529 р. розшук селян-втікачів тривав 10 р., Литовський статут 1566 р. встановлював 10 р. для розшуку і повернення селян, знайдених на недалекій відстані, а утікачів на значну відстань феодал мав право розшукувати упродовж необмеженого часу, а Статут 1588 р. передбачив 20-річний строк розшуку втікачів.

У 1557 р. Великий князь Сигізмунд ІІ Август разом з Пани-Радою видав Уставу на волоки – закон про проведення волочної поміри, який визначав нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. Усі землі господарських (магнатсько-шляхетських) дворів, у т.ч. великокнязівського і королівського, і селян та пустища обмірювались і поділялись на однакові земельні ділянки – волоки розміром 23,5 га (33 морги); волока складалась з 3 рівних ланів по 11 моргів, що відповідало трипольній системі землеробства. Частина волок відводилась під господарський фільварок, а решта розподілялась між окремими селянськими дворами, притому волока надавалась на 1-2, а іноді 3 сім`ї, а путні бояри і панцерні слуги отримували по 2 волоки. Волока становила одиницю, з якої селяни виконували усі феодальні повинності. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатись цим земельним наділом і залишати його без дозволу управителя маєтку – державця, та повинні були відпрацьовувати 2, а згодом 4-5 днів панщини на тиждень з волоки. Для обробітку 1 волоки у фільварку залучались селяни 8 тяглових волок. Попри те, тяглові люди віддавали на господарський двір частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок, притому розмір чинша залежав від якості землі. Осадні селяни вносили у господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі близько 30 грошей на рік з волоки, а також відбували додаткову панщину – гвалти і толоки, тобто непередбачені, термінові роботи. Поза тим, “Устава” підтверджувала давні натуральні повинності селян – мостову, підвідну, сторожову. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування (десятників, отаманів, старців) на представників великокнязівської адміністрації – війтів і лавників. Війт призначався на 100, а іноді і більше волок, він відправляв селян на панщину і контролював її виконання; притому, за перший день невиходу на панщину (прогул) селянин сплачував 1 грош, за другий день – барана, а за третій день прогулу або пиятики карався побиттям батогами.

Внаслідок захоплення під фільварки селянських земель зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які проживали на чужих дворах, за що сплачували певні податки і водночас відбували панщину у фільварку; халупники, які мали будинок і город та за правовим становищем наближались до підсусідків; коморники, які займали куток у будинку