Міщани, що становили до 15% населення, за соціальним становищем поділялись на 3 категорії: 1. міський патриціат - купецько-лихварська і реміснича верхівка та магістратські урядники, вони мали землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права; 2. повноправні міщани – середні торговці, особи, які займались різними промислами, майстри (власники майстерень), бюргерство (“поспільство”); 3. міські низи (плебс) – дрібні торговці, незаможні і збанкрутілі ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники (партачі). Міська аристократія намагалась не допустити бюргерство до зайняття посад у міському магістраті та обмежувала на свою користь їхню господарську діяльність. Міська голота для охорони від утисків з боку майстрів утворювала власні організації – господи; так, у 1469 р. була створена господа підмайстрів ткацького цеху у Львові, у 1483 р. – господа підмайстрів швацького цеху у Коросно. Значну частину міського населення, особливо у Подніпров`ї і Брацлавщині, становили козаки і жовніри. У 16 ст. населення міст поповнювалось селянами-переселенцями (з дозволу їхнього феодала); Литовський статут 1529 р. встановлював, що селяни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це місцевого бургомістра, який збирав відповідні довідки про прибулих і отримував від їхніх господарів підтвердження про те, що селяни відпущені внаслідок голоду; тоді ці покріпачені селяни вважались вільними.

Міське населення поділялось на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво, та об`єднувалось у професійні корпорації – цехи (лікарів, аптекарів, будівельників, зброярів, золотарів, шевців, кравців, ткачів, кушнірів, ковалів, різників тощо), внутрішній устрій та правове становище членів яких визначались їхніми статутами. На чолі цеху стояв цехмайстер, обраний з-поміж найвпливовіших майстрів, він керував справами цеху, захищав його інтереси, розпоряджався цеховим майном, контролював якість продукції, мав судові повноваження – судив членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини та здіснював третейський суд; притому, найсуворішим покаранням було виключення з цеху, що було рівноцінним втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об`єднань були лише майстри – власники майстерень, в яких працювало кілька підмайстрів і учнів; кандидат у майстри повинен був мати високу професійну кваліфікацію та гроші для заснування майстерні і внесення певної суми у цехову касу. За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій були нерівні – головували у них найбагатші майстри, а підмайстри усувались від участі у внутрішніх цехових справах. Цех відстоював інтереси своїх членів і боровся з конкурентами; усі, хто займався ремеслом, повинні були входити до певного цеху; особи, які працювали таємно, переслідувались; право збуту ремісницької продукції належало лише членам цеху. Цех слідкував за тим, щоб робота рівномірно розподілялась між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, чітко визначена кількість учнів і підмайстрів. Цехи сплачували місту і державі визначену суму податків, виставляли у разі війни певну кількість воїнів, мали виділені для оборони міста ділянки міських мурів; цехи мали свої свята, герби, емблеми, прапори. Поза тим, в українських містах буда значна група позацехових ремісників – партачів, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних мотивів, внаслідок відсутності коштів, а також до них належали сільські ремісники, які працювали у місті. Партачів, на відміну від цехових монопольних виробників і збувальників товарів, підтримувала шляхта і міська влада. Основними формами міської торгівлі були ярмарки (у Києві, Летовичі, Берестечку, Дрогобичі і Львові вони відбувались двічі на рік, а у Барі і Луцьку – тричі на рік), торги, щоденна крамнича торгівля.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (великокнязівське і королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. Міщани приватновласницьких і церковних міст перебували у найтяжчому становищі – виконували різні повинності: косили сіно, збирали хліб, возили дрова, а також сплачували різні податки: в`їздні, весільну куницю та ін., міщани, які займались землеробством, сплачували чинш; вони не мали права без дозволу міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан. Міщани великокнязівських і королівських міст несли загальнодержавні повинності та встановлені старостами і управителями – будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, формували “посполите рушіння” (народне ополчення), забезпечували замкову і польову варту, віддавали у військо встановлену для кожного міста певну кількість “вибранців” з повним спорядженням, а міщани Вінниці, Канева, Житомира і Черкас мали супроводжувати “кінно і збройно” старост і воєвод на час військових походів. Міщани самоврядних міст були юридично незалежними, але несли загальнодержавні повинності і податки та встановлені міською адміністрацією – утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю. Магдебурзьке право отримали Львів у 1356 р., Кам`янець-Подільський у 1374 р., Луцьк у 1432 р., Київ у 1497 р. Та в українських землях, на відміну від країн Західної Європи, магдебурзьке право не повністю звільняло міста від феодальної залежності, та іноді поєднувалось з нормами звичаєвого права; а попри те, польська влада здебільшого надавала його лише католикам, а православні міщани істотно обмежувались у правах на торгівлю, ремесло, участь в органах самоврядування. Так, у Львові українські (православні) міщани не допускались у