міські комісари та їх дорадчі органи – прибічні громадські і міські ради, а у повітах – повітові комісари і повітові національні ради. Після їх обрання у багатьох повітах відбувались збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, обміну досвідом.
У подальшому вдосконалювались структура державного апарату влади і управління, форми і методи його діяльності, правова основа. Так, 15 листопада Українська національна рада прийняла закон про доповнення її складу делегатами від більших міст і всіх повітів: Львів – 4, Чернівці – 2, Станиславів – 2, Перемишль, Тернопіль, Дрогобич, Коломия, Стрий, Ярослав, Самбір, Золочів, Бережани, Борислав і від повітів – по 1; і 22-26 листопада відбулись вибори цих делегатів; відтак, склад Ради став більш представницьким.
За Законом “Про адміністрацію ЗУНР” і розпорядженням на його виконання “Про державну адміністрацію” від 16 листопада залишалось чинним попереднє, австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям ЗУНР; регламентувався порядок утворення, структура і функції місцевих органів влади і управління – надалі повітових комісарів мав призначати і звільняти державний секретар внутрішніх справ (а вже обрані населенням комісари підлягали затвердженню вищестоячими державними органами), їм підлягали повітові військові коменданти і коменданти жандармерії, а також вони призначали громадських і міських комісарів.
Однак, під тиском переважаючих польських сил 22 листопада українське військо і державні органи залишили Львів – державні установи переїхали спершу до Тернополя, а на початку січня 1919 р. – до Станиславова.
На засіданні Української національної ради 4 січня 1919 р. була створена Президія ради у складі Президента (голови Ради), яким знову було обрано Є.Петрушевича, і 4 його заступників; а також Виділ Української національної ради як колегіальний глава держави у складі Президента Ради і 9 членів. У березні 1919 р. Українська національна рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні – виборчий закон. Однопалатний Сейм мав обиратись громадянами (активне виборче право належало громадянам з 21 р., а пасивне – з 25 р.) на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні за національно-пропорційною системою, тобто за кожною національністю (залежно від кількості її представників) закріплювалась відповідна кількість послів (депутатів). Відтак, з 226 послів Сейму українці мали обрати 160, поляки – 33, євреї – 27, австрійці – 6 представників, для чого територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, 5 польських, 5 єврейських і 1 німецький. Такий демократичній механізм забезпечення прав національних менших при виборах законодавчих органів не застосовувався у світовій практиці ні у той час, ні сьогодні.
Дещо змінилась структура і персональний склад уряду – ще у грудні подав у відставку прем`єр-міністр К.Левицький, його замінив С.Голубович; з метою забезпечення прав і та інтересів національних меншин Українська національна рада вирішила утворити ще 3 державних секретарства – польське, єврейське, німецьке, запропонувавши меншинам обрати до них своїх представників, проте через їхнє небажання це не відбулось. На початку 1919 р. кількість державних секретарств скоротилась до 10 – було об`єднано секретарства освіти і віросповідання; шляхів, пошт і телеграфів; ліквідовано секретарства праці і суспільної опіки, суспільного здоров`я, а замість них утворено відповідні відділи при секретарстві внутрішніх справ.
Ще у листопаді 1918 р. Українська національна рада розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного і особистого майна, публічної безпеки. Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом, а на місцях утворювались окружні і повітові команди жандармерії, сільські і міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім з військовослужбовців; кількісний склад жандармерії у повітах визначав повітовий комендант за погодженням з повітовим комісаром. На місцях обиралась також народна міліція.
Тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР діяли попередні суди у колишньому складі, притому судді і технічні працівники присягали на вірність українському народу і державі; а тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями, було звільнено. Та невдовзі уся територія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів, в яких мали бути утворені окружні і повітові суди у складі 144 осіб, обрані населенням; притому, для національних меншин встановлювалась квота для обрання ними своїх суддів; відтак передбачалось обрати 102 судді-українці, 25 поляків і 17 євреїв. На пропозицію Державного секретаріату судівництва Українська національна рада у лютому 1919 р. прийняла закони про скорочення підготовчої суддівської служби, тобто стажування, з 3 до 2 рр.; про тимчасове припинення внаслідок умов військового стану діяльності суду присяжних; про уведення у судочинстві української мови, принципів гласності, змагальності, широкого демократизму, безумовного права обвинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних справ 11 лютого було тимчасово створено трибунали першої інстанції. Апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справ мав стати Вищий суд, а касаційною – Найвищий державний суд; а до їх обрання їх функції належали спеціально утвореним Сенатам – Окремому судовому Сенату другої інстанції і Окремому судовому Сенату третьої інстанції, утвореним 8 березня при окружному суді у Станиславові. Були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді судових справ, оплата праці запрошуваних експертів та ін. Відновилась діяльність адвокатури, були створені нотаріальна служба, державна прокуратура, очолювана Генеральним державним прокурором, військова юстиція, прокуратура.
За умов протистояння агресії Польщі, а згодом і Румунії