У сфері фінансів було вирішено тимчасово зберегти австрійську крону, оскільки не було змоги друкувати власні гроші, а також уводились в обіг гроші УНР – гривні і карбованці.

Активною була зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. З початку існування Українська національна рада відправила делегацію на чолі з державним секретарем зовнішніх справ В.Панейком у Париж, щоб на Паризькій мирній конференції домогтись дипломатичного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР. І хоч офіційного визнання ЗУНР не домоглась, з нею фактично вступили у контакти Австрія, Чехословаччина та інші країни; представники ЗУНР перебували у США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, Бразилії.

З ініціативи влади ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р. проводились постійні переговори між УНР і ЗУНР про об`єднання обох Українських держав, і 1 грудня у м.Фастові (під Києвом) Директорія і делегація ЗУНР уклали Передвступний договір про об`єднання. 3 січня 1919 р. Українська національна рада прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР, і 22 січня у Києві на Софіївській площі на багатотисячній маніфестації була зачитана ця Ухвала і Універсал Директорії про злуку обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня Акт злуки УНР і ЗУНР було одностайно ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР. Планувалось скликати парламент об`єднаної України – Установчі Збори УНР, який мав ратифікувати Акт злуки, а до того колишня ЗУНР вважалась Західною областю УНР (ЗО УНР), притому зберігаючи автономію, усі свої центральні і місцеві органи, інші державно-політичні структури, збройні сили, законодавство тощо.

4. Падіння ЗУНР

Війна ЗУНР з Польщею продовжувалась, набуваючи усе більшого масштабу. Польщу як розвинутішу державу зі значно більшим економічним і військовим потенціалом, людськими резервами та сильнішою і дієвішою дипломатичною службою підтримували, передусім, США і Франція, за сприяння яких у Польщу була перекинута з Франції сформована і озброєна понад 70-тисячна армія генерала Ю.Галлера, яку польський уряд відразу ж зіслав проти ЗУНР. Дипломатичні місії Антанти, які надсилались у Галичину, здебільшого підтримували позицію Польщі. Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалась на засіданнях Ради десятьох і Верховної воєнної ради Антанти, притому на них запрошували польських делегатів або зачитували їх меморандуми, натомість українську делегацію не запросили жодного разу – цьому категорично протистояли головуючий Ради десятьох прем`єр-міністр Франції Жорж Клемансо і головуючий Верховної воєнної ради французький маршал Фердинанд Фош; а делегації ЗУНР на час засідання Паризької мирної конференції французька влада не видала візи для приїзду у Францію, і протримала її у Відні. Польська влада постійно надсилала до усіх держав Антанти меморандуми і заяви, в яких вказувала на Східну Галичину як історично польську територію, а українців як русинів – етнографічну групу польського народу, і наголошувала на їхній надмірній відсталості для творення власної держави та великій схильності до пробільшовицьких тенденцій.

Коли у лютому 1919 р. реорганізована українська армія перейшла у контрнаступ і змусила поляків відступити, з Парижа командувачу УГА і урядові ЗУНР відразу ж була надіслана телеграма з вимогою-ультиматумом негайно припинити військові дії і чекати нову комісію Антанти, яка, прибувши, дійшла висновків знову на користь польської сторони; а у той час польські збройні сили отримали змогу перегрупуватись і поповнитись, відтак, зупинили український наступ. У травні Румунія, підтримана Францією, почала окупацію Покуття, під загрозою опинився Станиславів.

У червні 1919 р. Є.Петрушевич Українською національною радою був призначений диктатором, і призначив командувачем УГА генерала УНР О.Грекова, і українці почали контрнаступ проти польських військ по усьому фронту. Однак, 25 червня Верховна воєнна рада Антанти з метою “забезпечити мирне населення і майно Східної Галичини від більшовицьких банд” прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти усю Галичину. Державний секретар США Р.Лансінг мотивував це тим, що українське населення краю на 60% неписемне, тож не здатне до державотворення, а тому спершу повинне “дозріти до автономії” у складі Польщі. Хвиля протестаційних зборів і віч по усій Східній Галичині та протести делегацій ЗУНР і УНР у Парижі не вплинули на позицію Антанти.

Під тиском польської армії 16-18 липня 1919 р. основна частина УГА, державні органи, установи і організації ЗУНР і тисячі біженців перейшли через р.Збруч на територію УНР, а менша частина військ УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована.

У листопаді 1920 р. представники Є.Петрушевича на сесії Ліги Націй у Женеві передали ноту з обсяжним меморандумом про переслідування українського населення, що перебувало під польською окупацією в Галичині. У лютому 1921 р. Рада Союзу народів ще раз розглядала справу Галичини у Парижі і вирішила, що Галичина не належить до Польщі, а тому польський уряд не має формального мандату на створення там своєї цивільної адміністрації, оскільки Галичина перебуває лише під його тимчасовою окупацією, відтак сувереном Галичини були визнані держави Антанти, тож справа була передана на вирішення Раді послів. У вересні 1921 р. Рада Союзу народів знову звернула увагу на невирішеність справи Галичини, відтак під впливом світової спільноти польський Сейм ухвалив 26 жовтня 1922 р. Воєводську Конституцію для Галичини, що,