Реферат

Зміни у державному устрої і праві УРСР

у період Другої світової війни

1.

Входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР:

А) Правове становище західноукраїнських земель у складі іноземних держав у період до другої світової війни;

Б) Юридичне оформлення входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР.

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Розчленування території України і характеристика окупаційного режиму.

3. Державний устрій УРСР у період німецько-радянської війни.

4. Входження Закарпаття до складу УРСР:

А) Правове становище Закарпаття у складі Чехословаччини;

Б) Створення і діяльність органів народної влади у Закарпатті та його входження до складу УРСР.

1. Входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР:

А) Правове становище західноукраїнських земель у складі іноземних держав у період до другої світової війни

Західна Україна.

Після анексії Західної України Польщею на підставі рішення Ради послів країн Антанти у Парижі від 14 березня 1923 р. влада у ній повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях – до урядових комісарів; притому, за розпорядженням генерального делегата підлягали звільненню з державних установ усі службовці, які відмовлялись присягнути на вірність Польській державі. Після державного перевороту 1926 р. і Конституції Польщі 1935 р. Західна Україна втратила усі ознаки і елементи автономії і самоврядування.

Ще у березні 1920 р. Західна Україна була офіційно перейменована польською владою у Східну Малопольщу, а потім у Польщу “Б” (на відміну від корінної Польщі “А”); край, що становив 35% території і 30% насалення Польської держави, був поділений на на 5 воєводств – Волинське, Львівське, Поліське, Станіславівське, Тернопільське. 26 вересня 1922 р. польський Сейм прийняв закон про воєводську автономію, за яким у Львівському, Станіславівському і Тернопільському воєводствах утворювались воєводські сеймики і їх виконавчі органи – комітети. До компетенції сеймиків належали різні другорядні питання і їх рішення здебільшого потребували санкції Президента Польщі. Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції Президента Польщі, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Воєводства поділялись на повіти на чолі із старостами.

Закон про воєводську автономію забороняв проводити на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств колонізаторську політику, однак у 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у т.ч. сільських; було закрито багато українських початкових шкіл, більшість населення залишалась неписемною, зокрема серед жінок – 76%; повністю полонізувались вищі навчальні заклади, притому для осіб української національності встановлювалась відсоткова квота.

Ще у грудні 1920 р. польський Сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, за яким солдати і офіцери польської армії, які брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували у Галичині земельні наділи у розмірі 45 га; ці осадники брали активну участь у придушенні українського національно-визвольного руху.

Забезпечував здійснення польської шовіністичної політики величезний бюрократично-поліційний апарат, до якого входили поліційний апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів. Восени 1930 р. відбулась пацифікація, яка супроводжувалась масовою заборону і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. За декретом Президента Польщі від 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці і публічному порядку, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (тепер – у Брестській області Білорусі).

Північна Буковина.

Створена у Львові 18 жовтня 1918 р. Українська національна рада створила для Буковини репрезентативний орган – Буковинську делегацію у Чернівцях на чолі з О.Поповичем, яка мала займатись організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буклвинського Сейму про поділ Буковини шляхом виділення усієї української частини краю. Натомість, у Чернівцях була утворена Румунська національна рада на чолі з Я.Фльондором, яка проголосила себе верховною законодавчою владою в усій Буковині, сформувала буковинський уряд і звернулась до румунського уряду по допомогу.

На 40-тисячному українському віче і маніфестації у Чернівцях 3 листопада 1918 р. було ухвалено злучитись з Галичиною, визнати Українську національну раду повноважним представницьким органом українського населення і домагатись якнайшвидшого воз`єднання з УНР; і того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак, 11 листопада румунські війська, підтримані французькими політками і військовою місією Франції у Яссах внаслідок нібито утисків румунського населення Буковини, зайняли Чернівці, а упродовж наступних днів і всю Буковину.

28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях Генеральний конгрес, який прийняв “від імені народу” рішення про приєднання Буковини до Румунії, а 18 грудня 1918 р. румунський король підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Румунію підтримала Антанта – за Сен-Жерменським (вересень 1919 р.) і Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами уся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Влада у Буковині була надана військовим комендантам, а на території Північної Буковини за наказом командувача окупаційними військами генерала Я.Задіка 26 січня 1919 р. був запроваджений стан облоги, який офіційно існував до 1928 р., а фактично був ліквідований лише у 1940 р. – після звільнення краю з-під влади Румунії. Румунським колонізаторам-осадникам у Північній Буковині надавались земельні наділи у розмірі не менше 5 га.

За Конституцією Румунії 1923 р. для Північної Буковини створювалась видимість автономії, для чого уводились 2 міністри