Реферат

ФЕНОМЕН ОТАМАНЩИНИ ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ УНР
В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

У результаті всенародного протигетьманського повстання в листопаді грудні 1918р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки (УНР) орган, що виник як широка політична коаліція, яка представляла політичні сили різнопланової орієнтації з протистоянням державницької лінії та соціалістичних ілюзій.

Історія не дала для УНР можливості мирного будівництва, щоб уповні відновити демократичні органи влади, створити надійну національну збройну силу держави. В той же час на плечі українського народу та його провідників ліг важкий тягар боротьби за визволення. Уже на початку 1919р. війна велася одночасно на трьох фронтах, причому українська армія була слабшою від кожного окремо взятого противника і, на відміну від них, не мала жодної зовнішньої підтримки. На ці обставини в історіографії доби Директорії автори чомусь не акцентують увагу, а натомість звинувачують Директорію, особливо Симона Петлюру, в нездатності навести лад, організувати армію.

Найбільшою перепоною у становленні УНР стала друга російськоукраїнська війна. Анулювавши Брестську мирну угоду, більшовицька Росія заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Директорія УНР змушена була розпочинати не налагодження державного життя, а вести війну з більшовиками, до якої зовсім не була готова і яка перманентно, одразу ж за протигетьманським повстанням була розв'язана Червоною армією. Прикриваючись маріонетковим, створеним 28 листопада 1918р. у Курську "Тимчасовим робітничоселянським урядом України" та його "збройними формуваннями", більшовики розгорнули наступ на Україну. Агресія супроводжувалась жорстокістю, кривавими злочинами, тортурами і садизмом червоноармійських військ на українській землі. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків. 2 лютого 1919р. перед неминучим захопленням Києва радянськими військами Директорія та уряд УНР залишили Київ і перебазувалися до Вінниці.

Відомий політичний і державний діяч УНР І.Мазепа стверджував, що "коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому належить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпаки, з великим ентузіазмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його, як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти большевиків. Це, на мою думку, спасло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав би в руки окремих, необ'єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що з'являлися тоді сотками" [1].
На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.
За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина". Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.
До проблеми отаманщини в добу Директорії УНР зверталося багато авторів історичних досліджень, нарисів, спогадів тощо. У працях сучасників тієї доби В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Шаповала та інших це явище було застосовано до характеристики загалом усієї української армії. Ними до української історіографії привнесені суб'єктивні твердження, що нібито вся армія УНР була недисциплінованою, малосвідомою, здатною лише на бунти, а її командири були хворі "отаманією". Головною з причин отаманщини ці автори неправомірно називають незадоволення політикою С.Петлюри та українських урядів [2]. Ці неправдиві твердження були підхоплені багатьма наступними істориками визвольних змагань, якто Н.Григоріївим, І.Нагаєвським, М.Стахівим та ін. [3]. Вони дають викривлене уявлення про склад армії УНР, обмежуючи її тільки Січовими Стрільцями, Запорожцями та бунтуючими загонами отаманів Григор'єва, Зеленого та Ангела. Ще більш неправдивими і тенденційно сфальсифікованими були відомості про характер армії УНР у радянській історіографії, у працях Р.Ейдемана, А.Лихолата, І.Рибалки та інших [4].

Більш об'єктивні і правдиві оцінки явища отаманщини знаходимо у працях Б.Мартоса, О.Вишнівського, В.Ткаченка [5]. Цінним джерельним матеріалом є спогади самих отаманів В.Оскілка, Ю.Тютюнника, Ю.ГорлісГорського [6], а також праці українських воєначальників М.Капустянського, О.Удовиченка, та інших [7]. Деякі автори виділяють отаманщину в окремий історичний період. Зокрема, М.Стахів, виокремлюючи "період отаманщини", характеризує його "майже повним занепадом режиму центральної та місцевої влади, коли владні функції перебрали на себе військові керівники, які практично нікому не підкорялись і своїм свавіллям дискредитували Директорію УНР" [8].
В.Винниченко вважав, що з народженням отаманщини скінчилася влада Директорії. Він неправомірно переносить визначення "отаманщина" на все суспільнополітичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С.Петлюру, начебто тому, що він "поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал "отаманською" [9]. Також Н.Григоріїв називає петлюрівщину "особистим режимом військової і цивільної отаманщини" [10]. Такої ж думки дотримується і сучасний дослідник В.Солдатенко, вважаючи, що "найприкметнішою ознакою владарювання Директорії стала отаманщина домінування військового начала над політичним..." [11]. З цим однозначно не можна погодитися. Справді, в умовах безперервного ведення