Як вважає дослідник доби Директорії УНР В.Лозовий, розкол українського визвольного руху призвів до виокремлення в ньому чотирьох політичних таборів: комуністичного, ліворадикального (незалежники і боротьбисти); соціалістичного УСДРП (офіційна), УПСР (центральна і "права" течії); ліберальнодемократичного (УПСФ) та консервативного, праворадикального (УПСС, УНРП, УХДП) [16]. Державнонезрілі лідери українських партій, що неспроможні були відрізнити взаємопоборювання в ім'я партійних інтересів від збройної боротьби за визволення нації, ішли на авантюри, що загрожували армії руїною, а отже і ліквідацією УНР.

Основна ж маса політично малограмотного населення не розуміла, хто за яку владу виступає і якої позиції дотримується, що призводило до повної дезорганізації широкого загалу.

С.Петлюра, розуміючи можливість трагічних наслідків партійного розбрату, намагався скерувати зусилля всіх наших партій для осягнення головної цілі збройної боротьби визволення України. Він, як згадує О.Удовиченко, говорив: "Вірте мені, я це найбільше відчуваю, бо мушу часом марнувати цілі дні на переговори з лідерами партій, щоб їх замирити... На жаль, я нічого не можу зробити, бо якби я почав викорінювати це зло, то з мене зараз же зробили б диктатора і внаслідок цього проти мене розпочалася б ворожа акція. До чого це могло б довести домислитися неважко" [17].

Кожне політичне угруповання намагалось мати свій вплив на військові частини. Отамани знаходили підтримку "зверху", в деяких високопоставлених чинників та партійних лідерів. Прагнення окремих воєначальників часто збігалися з намірами опозиційних до Директорії політичних сил. Загрозливим явищем ставали спроби шляхом отаманських заколотів з використанням військових формувань скинути Директорію та уряд УНР. Так, у складній ситуації весни 1919р. у Рівному лідерами "правої" опозиції соціалістівсамостійників (УПСС) й консерваторів (УПНР) була зроблена спроба державного перевороту шляхом усунення від влади С.Петлюри та уряду Б.Мартоса. Головним знаряддям перевороту мала стати Північна група військ УНР отамана В.Оскілка.

Приводом до виступу стало зняття отамана Оскілка з посади за поразки під Коростенем і Новоградом. 29 березня 1919р. Оскілко та його прибічники, стягнувши напередодні до Рівного війська з фронту, заарештували багатьох міністрів УНР, нового командуючого Північною групою отамана Желіхівського і начальника штабу Протазанова. Отаман Оскілко оголосив себе "Командуючим збройних сил України". Намагалися вони заарештувати й С.Петлюру та начальника штабу армії УНР А.Мельника. Проте військо не підтримали заколоту, а військова частина під командуванням М.Омелюсика придушила виступ. Таким чином, намагання правої опозиції захопити владу не увінчались успіхом. Сам отаман Оскілко втік до Польщі. І.Мазепа суть цього заколоту визначив досить лаконічно: "Це був бунт проти Петлюри, як провідної особи в українській боротьбі" [18]. Головним натхненником заколоту був член Директорії П.Андрієвський і праві партії, що підтримували його. Пізніше Б.Мартос писав, що "Андрієвський, перебуваючи в Празі, де був професором Українського Вільного Університету признавався, що тоді він із Станіслава давав наказ отаманові Оскілку розстріляти всіх міністрів" [19].
У червні 1919р. права опозиція з метою державного перевороту організувала чергову авантюру виступ полковника П.Болбочана. Ініціаторами перевороту були П.Андрієвський, С.Шемет, О.Симонів, у чому, за свідченнями прокурора військовопольового суду П.Певного, "признавався сам Болбочан. Від них Болбочан отримував інструкції й вони ж в справі державного перевороту проводили розмови з іншими людьми" [20]. При підтримці державного інспектора, більшовицького агента Гавришка, (був у складі більшовицьких частин в Умані у січні 1920 р. і в складі більшовицьких свідків на процесі Шварцбарда у 1927 р.), вони підштовхнули його до самочинного незаконного захоплення командування Запорізьким корпусом [21]. Заколотники планували заарештувати С.Петлюру та членів уряду, захопити владу і створити власний уряд. Однак Запорізький корпус не підтримав заколотників і рішучими заходами С.Петлюри заколот було безкровно зліквідовано, а отамана Болбочана заарештовано, піддано надзвичайному військовопольовому суду і за його вироком розстріляно. В історіографії щодо цього заколоту є чимало різних тверджень: одні звинувачують Петлюру за обстановку безвідповідальності і безкарності, що призводило до отаманських змов і виступів [22], другі за те, що він начебто відсторонився від прийняття рішення про призначення суду і залишив без відповіді прохання про помилування, не замінив судового вироку на менш сувору кару [23]. Однак ці питання були в компетенції Наказного Отамана О.Осецького і начальника штабу армії УНР А.Мельника. Слідство проводила спеціальна Державна Слідча Комісія, яка була створена окремим законом, затвердженим Директорією 5липня 1919 року і на неї було "покладено розслідування повстання отамана Болбочана проти влади Української Народної Республіки з участю деяких осіб та організацій" [24]. Вина ж Болбочана полягає у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Тому, на нашу думку, спроби деяких сучасних авторів, зокрема П.Брицького і В.Сідака [25], виправдовувати злочин отамана Болбочана є безпідставними.

Помилування П.Болбочана, як справедливо вважає І.Мазепа, вело б до подальшої анархії. Він, зокрема, пояснював це тим, що Петлюра "при всій лагідності своєї вдачі всетаки хотів суворою карою покласти кінець виступам тих груп, що в найтяжчий момент нашої боротьби ганебно й безглуздо руйнували фронт" [26]. Посилаючись на те,