Однак невдовзі ще до однієї спроби державного перевороту вдалися лідери партії "боротьбистів". За надзвичайно складних для армії УНР обставин грудня 1919 р. цю спробу зробив отаман О.Волох при підтримці "Волинської революційної ради", що була під впливом "боротьбистів". 2 грудня 1919р. у м.Любарі він разом з отаманами Дяченком і Божком підняв червоні прапори і зажадав від С.Петлюри зречення влади. Рішучими діями вірних Головному Отаманові частин змову було зліквідовано, а отамани, пограбувавши державну скарбницю, втекли з наміром перейти до більшовиків. Волох з полком відступив до Чуднова, а пізніше до Умані, де вони роззброїли залогу і здали місто Червоній армії. Більшовики запропонували гайдамакам Волоха скласти зброю, на що ті не погоджувалися, сподіваючись на облудні обіцянки "боротьбистів" про сформування української червоної армії. У січні 1920 року гайдамаки О.Волоха змушені були погодитися на включення їх до 3ї бригади 60ї дивізії російської червоної армії. Більшовики, використавши отамана Волоха як "опереткового главковерха", невдовзі призначили його командиром роти, в липні 1920 р. звільнили з армії, а у 1937 р. розстріляли на Соловках [27].
Багато отаманських формувань вели партизанську боротьбу на територіях, зайнятих більшовиками, головним чином на Київщині, Черкащині, Єлисаветградщині і Херсонщині. Там діяли загони отаманів К.БлакитногоСтепового, А.Волинця, І.Гонти, С.Гризла, А.ГулогоГуленка, І.Струка, П.Хмари, В.Чучупаки, Я.Шепеля, Г.Яковенка та інших [28]. Вони переважно перебували під впливом есдеківнезалежників та лівих есерів. Для керівництва повстаннями українські соціалдемократи (незалежники) на початку квітня 1919 р. створили Всеукраїнський Революційний Комітет, який після поповнення його представниками УПСР та Селянської спілки перейменували в Центральний Повстанський Комітет. На початку травня 1919 р. був сформований Головний Повстанський Штаб на чолі з незалежником Ю.Мазуренком та есером З.Малолітком [29]. Ці революційні повстанські органи розташовувалися у м. Сквирі на Київщині і мали досить великий вплив на партизанські формування. Досить сказати, що командир одного з найбільших загонів (у травні 1919 р. до 12 тисяч осіб) отаман Зелений був "незалежником", а селянські ватажки Волинець, Гончар, Павловський та ін. були членами УПСР [30].

Незалежницькоесерівські лідери висунули революційну платформу, яка, на їхній погляд, найкраще відображала прагнення трудових мас: встановлення справжньої радянської влади (без більшовиків) у незалежній Українській Соціалістичній Республіці. Але вони ставили своїм завданням не тільки вигнання з України більшовицьких "російських завойовників", але й боротьбу проти "внутрішньої реакції", а під це визначення підпадала й Директорія. У своїх відозвах та наказах вони вели відверту агітацію проти політики Директорії та уряду УНР [31]. Така дезорієнтованість і розпорошеність повстанських сил дуже шкодила українській визвольній боротьбі. На жаль, уряд та командування армії УНР не змогли налагодити систематичного керівництва повстанськими формуваннями, не мали постійних зв'язків з ними, або принаймні сталої координації дій повстанців та армії УНР. Попри всі складності, С.Петлюра намагався поширювати свій вплив і спиратися на сили повстанців. Так, у травні 1919 р. йому вдалося здобути підтримку таких повстанських отаманів, як Зелений, ГончарБатрак, Кармелюк, Ангел, Струк та інших.

С.Петлюра усвідомлював усі негативні сторони отаманщини, про що він пізніше писав у листі до генералхорунжого Миколи Удовиченка: "В той момент, при певних історичних обставинах ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як "пережиток", одрізав її, як відрізують сліпу кишку... але в умовинах моєї праці не було фізичної можливости паралізувати шкідливі наслідки в діяльності окремих підвладних" [32].
Як Головний Отаман військ УНР він зумів згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військових діячів. Тільки завдяки популярності Петлюри, попри окремі прояви отаманщини та анархії, у переважній більшості військових частин була залізна дисципліна і відданість високій ідеї боротьби за державність. І заслугою С.Петлюри та уряду УНР було те, що в УНР не було військової диктатури, а вільно діяли різні політичні партії. З другого боку, слід також зазначити, що С.Петлюра жодного разу не вдався до військової сили для зміни уряду. Про це він говорив: "Для мене важним було схоронити ідею державності і повагу до ідеї уряду. Хай останній недосконалий, хай робить помилки, але зміняти його шляхом переворотів було б помилкою. Той, хто піднімає меч, од меча гине. Я кілька разів успішно міг би "розганяти уряди" але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело б до внутрішньої деморалізації. В зв'язку з цим я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі, чи отаманські інтенції до переворотів, Це зробило б армію цяцькою, сліпою зброєю в руках окремих осіб і розкололо б її" [33].
Підсумовуючи викладене, ще раз наголосимо, що існування феномену отаманщини в добу Директорії УНР має такі глибинні причини, якто пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами. Це складне соціальнополітичне явище, яке вимагає від історичної науки подальшого уважного і всебічного дослідження.


Джерела

1. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 19171921. Прага: Вво Прометей, 1950. Ч. 1. С. 139. 2. Винниченко