На особливому становищі перебувало єврейське населення, яке в Австро-Угорщині становило 1 млн.осіб, половина з яких проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв.

3. Державний устрій західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії

Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, тож у 18 ст. у ній посилився процес централізації державного управління. Прагматична санкція 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, визначивши їх складовими і невід`ємними частинами Австрійської монархії. Однак, до середини 19 ст. у ній виділились 3 групи країв: німецькі – Австрія, Штирія, Крайна, Трієст та ін., слов`янські – Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною, угорські – Угорщина, Закарпаття, Хорватія та ін. На чолі Австрійської імперії стояв спадковий монарх з династії Габсбургів, який зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу; він вважався єдиним джерелом права – видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії; дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, яка, кілька разів змінюючи назву, проіснувала до 1848 р.

Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об`єднав українські і польські землі під офіційними назвами Східна і Західна Галичина в 1 адміністративний Коронний край з центром у Львові. У 1772 р. Східна Галичина увійшла до складу “Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”. У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, що був главою уряду, яка діяла до 1776 р., а потім була відновлена у 1797-1802 рр. Австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 1775 р. створив Галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією, який скликався за потреби. Його головним призначенням було подання прохань (постулатів) імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з представників 3 станів: 1. магнати - князі, графи і барони, та архиєпископи і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли єпархією); а також рицарство, тобто усі інші дворяни; 2. духовенство; 3. міські депутати – по 2 представники від найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на 6 р. свій виконавчий орган - постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів і 1 представник міського стану. Революція 1848 р. ліквідувала ці декоративні установи.

Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього – польського магната В.Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.

Територія Галицького коронного краю спершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів, а у 1786-1849 рр. до складу Галицького краю як 19-ий циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адміністративні і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб: староста, 3-4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1-3 практикантів і 3 кур`єри; старостів і комісарів призначав імператор, а всіх решта – староста. Чиновницький апарат на місцях утворювали негаличани – так, наприкінці 18 ст. у Галичині налічувалось 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише 1 українець і 1 поляк, а решта за походженням були німцями, чехами і поляками.

Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum – доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно