Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.

На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адіміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.

За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органами міського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини.

4. Характеристика права

Джерела права.

На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, однак внаслідок багатонаціонального характеру Австрійської монархії у правовій системі держави тривалий час не було єдності. Проте, ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією проводились певні заходи щодо об`єднання цивільного права різних австрійських провінцій – для ліквідації партикуляризму у праві й 1753 р. була створена кодифікаційна комісія, яка у 1766 р. подала вироблений нею проект Цивільного кодексу на затвердження Марії-Терезії, який вона, однак, не затвердила.

Особливо пожвавилась робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті 18 ст., причому кодифіковані збірники проходили апробацію у Галичині, а відтак їх чинність поширювалась і на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту Цивільного кодексу, яка аж у 1785 р. склала першу частину кодексу, до якої увійшли норми про права підданих, та сімейне і опікунське право, і яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1786 р. І декретом 1797 р. завершений проект як Галицький цивільний кодекс був запроваджений спершу у Західній, а невдовзі у Східній Галичині; відповідно, припинило дію старе польське феодальне право. Та лише у 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1812 р. уведений у дію Австрійський цивільний кодекс. Він мав 1502 статті і поділявся на 3 частини: вступ – загальні положення про цивільний закон, 1 – про особові права, 2 – речові права, 3 – спільні положення про особові і речові права. Його джерелами були: пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Пруське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. Цей кодекс був модернізованим нормами капіталістичного права магнатсько-шляхетським зводом законів. З деякими змінами, внесеними у роки першої світової війни, він продовжував діяти на території Галичини і після її включення до складу Польщі – аж до прийняття Польського кодексу зобов`язань 1933 р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р. в Австрії був затверджений Кодекс вексельного права з 53 статей, який регулював питання кредиту. Його чинність у 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювались звичаєвим правом.

Майже водночас з підготовкою Цивільного кодексу розпочалась робота над складанням Цивільного процесуального кодексу, який вступив у дію у 1781 р., а пізніше був перероблений і введений у дію як Галицький цивільний процесуальний кодекс у Західній Галичині у 1796 р. і Східній Галичині у 1807 р. Він поділявся на 617 статей, які регулювали усі стадії цивільного процесу – від позовної заяви до виконання судового рішення. У 1825 р. був розроблений новий проект Австрійського цивільного процесуального кодексу, який імператор не затвердив, та пізніше були уведені в дію його окремі розділи – адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо. Новий Австрійський цивільний процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., і він діяв до розпаду Австро-Угорщини.

Робота над кодифікацією кримінального права почалась у 1768 р., коли імператрицею Марією-Терезією було затверджено Австрійський кримінальний кодекс (Терезіана). Він складався з 2 частин: процесуального і матеріального права; і передбачав дуже жорстоку систему покарань, а процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих у 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального права, а був запроваджений у 1774 р. у частині процесуального права. У 1781 р. спеціальне розпорядження надало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Йосиф ІІ у 1786 р. затвердив Загальну судову інструкцію для судів усіх інстанцій, яка детально регламентувала порядок розгляду судами справ, подавала зразки процесуальних документів і форми боанків для судової статистики, а відтак, була своєрідним Процесуальним кодексом.

У 1787 р. був виданий новий Австрійський кримінальний кодекс про злочини та їх покарання (Йозефіана), який містив окремі положення буржуазного кримінального права, та у цілому був феодальним кодексом. Він встановлював суворі покарання, але скасовував смертну кару; уперше в історії австрійського кримінального права він поділив злочинні дії на