Цей перелік не лише переконливо засвідчує безглуздість подальших переслідувань імени Мазепи (зокрема - анатематствування з боку Московського патріярхату, яке досі триває всупереч логіці та історичним фактам на теренах незалежної вже України), але й демонструє ту повсякчасну турботу про поширення прадавньо-національного варіянту православ'я по всій Україні.

Як православний стратег Мазепа, добре усвідомлюючи сакральність Київа для світового Православ'я, робить, проте, все і для того, щоб сакральних центрів в Україні побільшало, адже таке збільшення неминуче призводить до духовно-культурної автономізації національного життя. Манастирі, якими так прискіпливо опікувався Мазепа, були, як відомо, осердями духовного опору соціяльно-духовній аґресії та збереження національно-культурної ідентичности, вогнищами високої освіти та братської єдности.

Коліївщина.

1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполи-тої дедалі більше дратувало постійне втручання у польсь-кі справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її ко-ханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шанта-жем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, роз-ташовані на польських землях. Для православних Речі Пос-политої настали тривожні часи. Ба-гато з них були переко-нані, що конфедерати не простять їм підтримки, яку вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не на-пала першою. У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під прово-дом Максима За-лізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізня-кові люди підбурювали селян до пов-стання. У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе раб-ство... і помститися за муки, зневагу і небачені гнобле-ння, яких ми зазнали від наших панів».
За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і манд-рівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстан-цями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На по-чатку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань -- добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта -- сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли мі-сто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули ти-сячі чоловіків, жінок і дітей. Яків Швачка господарював ближче до російського кордону, в околицях Василькова та Білої Церкви. Він прославився між ватажками особливою жорстокістю. Го-ловним пристанищем його був Фастів, туди до нього приво-дили зловлених ляхів, там їх судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких вбитих біля 700 душ. На-прикінці червня в руках повстанців були Київське, Брац-лавське, а також частина Подільського і Волинського воє-водств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх при-єднанню до повстанців. До поразки повстання зовсім не-сподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допо-могу полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запро-сив на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ва-тажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Російських підданих було відіслано на суд в Київ, польських - віддано польському начальству, що спричиняло лютий суд на місці, вбиваючи багато людей на смерть, або засуджуючи на різні люті муки. Росіяни вида-ли Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдама-ків було заслано до Сибіру. На-ступних кілька років поль-ський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити пом-сту над українськими селянами, тисячі яких він заморду-вав у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польсь-ких феодалів.

Значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що викликала значний резонанс в тогочасній Україні по обидва боки російсько-австрійського кордону, політичні ідеї та культурницька праця його учасників стали етапною віхою у становленні української політичної думки, своєрідним каталізатором процесів, що дозволили нації вийти з духовної кризи пов’язаної з крахом Гетьманщини та ознаменували новий етап у боротьбі за самостійне державно-політичне існування.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Широка робота по забезпеченню ідейних засад національного відродження, розпочата учасниками товариства після заслання, відобразила і, в значній мірі вплинула на становлення в українському основних парадигм у формуванні програм діяльності по забезпеченню Україні та українцям умов збереження власної ідентичності. Відомий історик Д. Дорошенко підкреслював, що " . ідейне значіння братства було величезне. Можна сказати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження. Тоді як традиція окремого політичного розвитку в Україні існувала тривалий час, сучасний націоналізм — доктрина, за якою люди спільної культури повинні