Контрольна робота з історії України

ТЕМА. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України. Брестська унія та посилення національного гніту.

План.

Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

Передумови Люблінської унії.

Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

Наслідки Люблінської унії для України.

Брестська унія та посилення національного гніту.

Передумови Брестської унії.

Боротьба навколо Брестської унії 1596 р. та її укладення.

Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI – в першій половині XVII cт.

1.Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

1.1.Передумови Люблінської унії.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви” [7,4].

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.

Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали” [6,107].

На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша з них була присвячена “виводу шляхетства”, тобто до складу шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було здійснено “волочну поміру”, що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими шляхтичами.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві.

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.

1.2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

“Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів” [2,114].

Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували