“В не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському літописі (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно-західні землі Галичини й Волині” [6,79].

Під 1279 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що галицький князь Лев Данилович, здійснивши похід на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: “Посем же Лев восхоже себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім”я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі.

Вважаючи всі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов`янське і українське походження, С.Шелухін виділяє їх спільний корінь “кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок своєї хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов`яно-українську мову, С.Шелухин вважає старослов`янське «кра» перекладом грецького слова , що означає “відрізок”, “шматок”, “відрізаний шматок землі”.

Даний корінь можна зустріти в українських словах “краяти”, “кравець”, в російському “кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С.Шелухин тлумачить поняття “Україна” як “окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога-загарбника.

Іншої версії щодо походження назви “Україна” дотримуються І.А.Мішина, Л.М.Жарова та А.А.Міхеєв. Вони тлумачать слово “Україна”, що згадується близько 1185 в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі. [5,27].

Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”. “Одна з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов`язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, оріЇ – орачів, які орали – ОСОНЮВАЛИ землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля , якого також обожнювали, як свого предка-покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця” [2,88-89].

3. Поширення назви «Україна».

В різні історичні часи назва “Україна” обіймала дещо різні за змістом поняття. О.Субтельний підкреслює, що “слово “Україна” вперше з`являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя” [6,44].

Тільки “у кінці XIII ст. Галицько-Волинське князівство, що стримувало агресивний натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько-Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття “україна”, запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючи під “Україною” – окраїну Речі Посполитої, такого собі закутку римсько-католицького світу”[5,27].

Аналіз письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько-народне. “У першому випадку “Україною” називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ`ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску Кримського ханства та Османської Туреччини” [5,28].

Назва “Україна” набула значного поширення в багатьох середньовічних письмових джерела, зокрема, в Пересопницькому Євангелії (XVI ст.). Про це свідчать наступні уривки з цього документа:

«И переехали до украины Гадаринськои, которая эсть з другой стороны напротив Галилеи.» (Лука,VIII, 26);

“Тогды тым, которыи бы были в земли жидовскои, нехай утекають на горы, а котрыи в серединi его (Iерусалиму) – нехай выидуть, а которыи на украинах – нехай до него не входять.» (Лука,XXI,21-22) тощо.[8,118].

Спираючись на ці факти С.Шелухін наполягає: “Вжиток в Пересоп. Єван. 1556 р. народнього слова “україна”…ясно показує, що слово країна, вкраїна, україна в народньому розумінні і вжитку це і не окраїна, і не пограниччя, а страна, область, край з своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія” [8,121].

Наводячи цитати з народних творів (“Пісня про Орла і Сокола”, пісні “Ой у лузі та й при березі”, “Стоїть явір над водою” та ін.), С.Шелухин наголошує: “В свідомості народу, який склав і співає такі пісні, виразно втілилося і ясно позначилося поняття про Україну, як про свою землю, свою державу, свою окремішність національну, що має і своє національне імя – “Україна” [8,124].

Нарешті, ще один сумлінний дослідник проблеми поширення назви “Україна” І.Лисяк-Рудницький, аналізуючи її семантичну еволюцію, пише: “…на початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у ХVII столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін” [4,44]. (Автор має на увазі окупацію цих земель Радянським Союзом у 1939-1944