Необхідно додати, що базою для більшості цих творів залишались мемуари, у деякій мірі преса, великий архівний матеріал залишався зовсім неопрацьованим, а в тих рідких випадках, коли історики робили спробу привернути його, вони або давали тенденційні свідчення, перекручене уявлення про нього (Лозинський), або обмежувались чисто механічними збірками (Стебельський). [21, с. 169- 173]

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні «Весни народів» і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу. [14, с. 51-57] Як писав К. Левицький «Проти «Головної Руської Ради», як першої політичної організації Русинів (українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий «Руским Собором» (23 травня 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича на редактора такого ж органу «Дневник руский» для «утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни». В такій службі польській, й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім польський — в день 10 травня 1866 р. у Львові, та його іменем поляки назвали одну з вулиць Львова. [19, с. 106-116] Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині. Завдання ліквідації самодержавного кріпосного ладу в Галичині продовжувало зберігати всю свою гостроту. Селянські повстання, придушені в 1846 році не відновлювались, опір панщині поширювався по всій Галичині. Назрівав новий революційний вибух, але в цілому регіоні не було партії, яка могла би очолити і повести за собою революційні народні маси - селянство і міську бідноту. Польські таємні демократичні організації у Галичині були майже повністю розгромлені в 1846 році. Десятки демократичних діячів знаходились за ґратами. І тільки весною 1847 року «централізація» «польського демократичного суспільства» зуміла встановити зв'язки з регіоном і відродити в Кракові таємну повстанську організацію. Однак сили демократичних організацій були ще незначними. Революція 1848 року застала польських демократів у Галичині неорганізованими, не маючи програми дій. [15,с. 83-95] У цей період велику увагу привернули демократи Хельтмана і Зенковича. Весною 1847 року Централізація Демократичного товариства зуміла встановити зв'язки з країною і відтворити в Кракові таємну повстанську організацію, яка, однак, була ще сильно слабка. Буржуазія у Галичині не являла ще собою сильної сили. При цьому польська буржуазія і національна інтелігенція не приставали до національно-демакратичного напрямку, хоча його програма виражала інтереси народженої польської буржуазії. Буржуазія у значній мірі підтримувала лібералів, виступала при цьому єдиним фронтом з ліберальними поміщиками. Близькість походження і соціальної бази складала умови для блоку між національними демократами і лібералами. Цьому особливо сприяло єдність (по крайній мірі по формі) їх національних програм. Цей блок національно-демократичних і ліберальних елементів був, особливо на першому етапі революції дуже тісним. [6,с. 10-18] Для польських національних демократів 30-40-их років було типовим те, що завдання встановлення незалежності Польщі нерідко відтісняло у них на другий план програму соціального перетворення суспільства. Однак ця програма національно-демократичного перетворення не була для них демагогічним маневром. На відміну від них ліберали намагалися обмежити рішення соціальних питань лише мінімальними перетвореннями, і самі ці перетворення повинні були стати знаряддям обмеження політичної активності народних мас. Якщо демократи розглядали селянство як важливу силу, яку необхідно залучити в боротьбу за утворення польської держави, то ліберали більше всього боялися селянства і в селянській реформі бачили передусім засіб його умиротворення.[12,с. 105-108] Досить обмежений характер мали конституційні ідеали лібералів. Їм не був притаманний послідовний демократичний республіканізм. На кінець, зовсім різними були тактичні принципи обох напрямків. Буржуазні демократи намагалися вести до революційних подій, ліберали визнавали тільки легальні методи досягнення своїх цілей.[1, с. 214- 217] Ліберали вміли використовувати помилки і слабкі сторони тактики націонал-демократів. Спекулюючи на лозунгах національної єдності, вони вимагали осудження агітації серед селян, яка могла би спричинити повторне обурення останніх подібне антифеодальному повстанню 1846 р., відображали селянство ворогом революції, неначе повністю підтримуючи австрійську владу. Під впливом лібералів серед національних демократів отримали широке поширення ідеї «примирення» поміщиків і селянства шляхом втілення відміни панщини як «добровільного подарунку» поміщикам. Сприйнявши це гасло національні демократи випустили із своїх рук ініціативу у вирішенні селянського питання і опинилися у залежності від ліберальних поміщиків.[18,с. 130-131] Таким чином, у 1848 р. польські національні демократи повністю відмежувались від революційно-демократичної традиції 1846 р. до традиції Дембовського. Якщо звернути увагу на історіографію, то праці Болеслава Лимановського, який був видатним діячем ППС періоду її заснування, ідеалізували слабкі сторони польських національних демократів із середини XIX ст., їх бажання до примирення антагоністичних рангів, їх капітуляцію перед національно-поміщицькими лібералами. Але віра, з якою