Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, а також прагненням налагодити взаємини з державами центральної Європи. В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею (1247 p.) 1 уклав договір про дружбу (1247 p.) з королем Угорщини Белою IV. Зміцненню дружніх зв'язків Галицько-Волинського князівства з західними країнами сприяло укладення шлюбів синів Данила Льва і Романа відповідно з дочкою угорського короля Констанцією і сестрою герцога Бабенберзького Гертрудою.

В наслідок успішних війн з Литвою (кінець 40-х — початок 50-х pp. XIII ст.) Галицько-Волинське князівство поширило і зміцнило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які були змушені визнати над собою зверхність Данила. Вся складна політика Данила на північному і західних кордонах мала основну мету: забезпечити найкращі умови для не-минучої війни з ордами Батия.

Данило намагався залучити до боротьби з ординцями євро-пейські країни Заходу. З цією метою він звернувся до римського папи Інокентія IV з пропозицією допомогти зібрати слов'ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. За це князь погоджувався на унію — об'єднання православної церкви з каталицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 році в Дорогичині посланець папи коронував Данила.

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 році Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати у монголо-татар Київ. Однак, незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум. Сарай вважав небезпечним зростання могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив вжити ефек-тивних заходів — 1259 року ординський полководець Бурундай з величезним військом рушив на Волинь. Данило зазнав невдачі і змушений був підкоритися татарам, погодившись на знищення укріплень найбільших міст — Володимира-Волинського, Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова та інших. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлене центрів, які служили основними осеред-ками опору у війні з ординцями.

У 1264 році Данило помер. Була то справді непересічна осо-ба — видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, що багато зробив для своєї держави. З'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило зробив все для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між та-тарськими ханами, з одного боку, і зазіханням на українські землі поляків, угорців та литовців, з другого.

Слід також зазначити, що ряд істориків вважає за доцільне назвати державу Данила Галицького «першим українським ко-ролівством». «І було це, — пише відомий український дослідник М. Брайчевський, — не Галицько-Волинське князівство, як зде-більшого узвичаєно вважати в історіографії. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об'єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5—6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько.

Держава Данила Галицького виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначили її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, правда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого, рівнозначного йому, утворення в Україні не існувало».

Після смерті Данила Галицько-Волинська держава утрималася в непорушному стані майже ціле століття. Сприяли цьому зовнішні Тевтонським орденом. Натомість Юрій вороже ставився до Польщі, що тоді об'єдналася в єдину державу, і, мабуть, намагався здобути собі Люблінщину. Ця політика спричинила союз Польщі і Угорщини проти Галицько-Волинської держави.

У внутрішній політиці Юрій II намагався визволитися з-під впливу бояр, що в останні часи посилився, і збільшити права централізованої князівської влади. Також відомо, що князь проте-гував іноземцям, подавав допомогу католицькому духовенству. Ці заходи Юрія, навіть не маючи поширеного характеру, могли підбу-рювати проти нього не лише бояр, а й місцевих міщан, яким загрожувала конкуренція з боку іноземців, а також духовенство, невдоволене поширенням католицизму. Це і призвело до трагічного результату: 7 квітня 1340 року Юрія II було отруєно у Володимирі-Волинському. Хто був прямим ініціатором цих подій — джерела мовчать.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волин-ського князівства. Почався період довголітньої боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами.

Таким чином, Галицько-Волинська держава відіграла величезну роль в історії України. Вона об'єднала значну частину земель Київської Русі і була її спадкоємицею. Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле століття існу-вання державної організації і стало головним політичним центром для українських земель. По суті, незважаючи на васальну залежність від Золотої Орди, це князівство було самостійним державним об'єднанням. На його території влада фактично зосереджувалася в руках князя і бояр, між якими точилася постійна боротьба за політичне главенство. В ході цієї боротьби позиції князя поступово зміцнювалися.

Про намагання галицько-волинських князів продовжувати тра-диції Київської Русі, спрямовані на створення і зміцнення єдиної централізованої держави, свідчать, зокрема, зміни, які відбувалися в їх титулатурі. Суть полягає не тільки -в тому, що окремі князі ма-ли королівський титул, а, насамперед, у тому, що останні з них (Юрій І, Андрій, Лев, Юрій II) у XIV столітті називали себе володарями «божою милістю», тобто стверджували «божественне походження» своєї влади.