1 Петров В. Походження українського народу. — К., 1992. — С.41-42.
Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно — одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури. Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарче (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н.е.). Тюркські племена з’являються в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.). У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов’янські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене “під макітерку”, одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки. Писемних пам’яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: “так це в них самих називається”, або “саме так його називали в цих місцях”. У скіфській мові були слова “мед”, “страва” які й досі вживаються в українській мові. Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,— іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів. Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г (лат. п або грец. у), який відрізняє ці мови від російської. Ареал