Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.

У 1928 році він за сто днів знімає фільм “Звенигора” — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. “Картину я не зробив, а проспівав, як птах”, — казав митець.

Наступною роботою О.Довженка стає стрічка “Арсенал”, а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — “Земля”.

Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.

Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку “Іван”, у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.

На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм “Аероград”.

Напередодні війни працює над фільмом “Щорс”, з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.

З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах “Красная Армия”, “Красная звезда” “Известия”. Пише серію оповідань.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм “За нашу Радянську Україну”. У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка “Перемога на Правобережній Україні”.

Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію “Рідна країна”, у 1949 році — стрічку “Мічурін”.

На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: “Відкриття Антарктиди”, “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”.

Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік...

Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”.

У 1959 році за сценарій фільму “Поема про море” О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби “ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом”, про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.

В одному з ліричних відступів у “Зачарованій Десні” письменник так казав про той незабутній період життя: “Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний”.

О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.

“Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
   І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. “Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив