Від природного права Гроцій відрізняв право волевстановлене. Воно "змінюється в часі і різне у різних місцях". За джерелом походження, вчений поділяв його на право божественне (встановлене волею бога) і право людське (встановлене людьми).

Гроцій проголошує бога творцем законів божих, котрі викладені у священному писанні. Закон божий був тричі даний людям: одразу по створенні людини, потім для спасіння людини після потопу і востаннє - через Христа, заради остаточного очищення людського роду.

Людське ж право, за Гроцієм, має свої підрозділи. До нього входить право внутрішньодержавне, що встановлюється цивільною владою. З цього логічне постає питання про те, що собою являє держава. Гроцій дає вельми ґрунтовну відповідь. Виникнення держави він пояснює тією ж природною схильністю людини до спілкування. Люди первісно об’єдналися у державу, переконавшись на досвіді в неспроможності окремих розділених сімей протистоянню насильству. Гроцій підкреслює, що люди вчинили це "не за божим велінням, а добровільно". Таким чином, він дотримується так званої договірної теорії походження держави, котра стала типовою для буржуазних природно-правових концепцій. У згоді з цією теорією, Гроцій так визначає державу: "Держава… є досконалий союз вільних людей, укладений задля дотримання права і загальної користі".

Однак, поряд із цим Гроцій висловлює думку про існування верховної влади, яка приводить до дії весь державний організм, яка не знаходиться під чиїмось контролем, окрім самого носія цієї влади. Ця влада зайнята досягненням загальнодержавного інтересу, тобто досягненням народного блага, проте не завжди в прийнятний для народу спосіб. В свою чергу, народ, за Гроцієм, повинен підкорятися владі, і не має права на виявлення в будь-якій спосіб невдоволення нею. Народ-де добровільно віддається під владу володаря, і не має права виходу з-під неї в подальшому. Таким чином, Гроцій заперечує тезис про верховенство народу. В цьому його твердженні відбивається побоювання революційних виступів народних мас, характерне для тих буржуазних кіл, представником яких він був.

Цікаво простежити, як пов’язує Гроцій природне право із внутрішньодержавним. Необхідність виконання вимог внутрішньодержавного права обумовлена суспільним договором. Але обов’язок виконання самого договору випливає з природного права, яке наказує дотримуватись даних обіцянок. Звідси виходить, що "природа може бути як би прародителькою внутрішньодержавного права".

Другий елемент людського права - це право, обов’язкову силу якому надає воля усіх народів або багатьох з них. Його Гроцій називає правом народів. Звідки ж походить, за Гроцієм, цей вид права? Відповідь на це міститься також у творі "Про право війни і миру". Згідно з ним, права в галузі міжнародних відносин створюються за взаємною згодою держав із міркувань користі. Таким чином, тут ми стикаємось з таким самим мотивом, як і при встановленні внутрішньодержавного права.

Вважаючи, що право народів набуває сили з угоди держав, Гроцій разом з тим в якості його джерел називає саму природу, закони божі і людську мораль.

Серед інститутів, безпосередньо впроваджених правом народів, Гроцій називає інститут посольства. Він присвятив посольській справі доволі велику частину в своїй праці. Гуго Гроцій закріпив за послами основні права, якими вони володіють і нині. Це – дипломатична недоторканність, екстериторіальність послів і право бути прийнятим тим сувереном, до якого посланця було відряджено.

Дотримання права народів є не менш необхідним, ніж дотримання внутрішньодержавних законів. Неможливо погодитися, пише Гроцій, з тими, хто вважає, що підчас війни припиняється дія будь-якого права.

Визначаючи війну як "стан боротьби силою", Гроцій стверджує, що під таке визначення підпадають і "приватні", і "публічні" війни.

Приватні війни - це такі, котрі ведуться особами, не наділеними цивільною владою. Публічні ж війни є такими, що ведуться органами цивільної влади.

Але в трактаті "Про право війни і миру" йдеться головним чином про публічні війни. Гроцій не виражає думки про недозволенність усякої війни, він навпаки визнає цей процес як природний. У Гроція ми зустрічаємо розділення війн на справедливі і несправедливі.

Справедливою визнається війна, що є відповіддю на правопорушення. Наприклад, Гроцій вважає оправданими воєнні дії, вживані народом з метою самооборони і захисту свого надбання. Такі війни, як вважає вчений, не суперечать природному праву, адже передбачливість і піклування про самих себе не суперечать природі суспільства.

До несправедливих війн Гроцій відносить насамперед війни загарбницькі. Він вважає неправомірними напади, що здійснюються одними державами проти інших із егоістичних міркувань власної користі, заради оволодіння чужими родючими землями та іншими багатствами, з метою підкорення і обертання на рабів іншоплеменних народів всупереч їхньої волі. Не можна вважати проавомірними і військові дії і в деяких інших випадках, коли, наприклад, до них звертається якась держава через “непевне побоювання” зростаючої могутності сусідів, котрі нічим не виказують своїх агресивних намірів.

Якщо причини розв”язання війни не є поважними, тоді, як зазначено в трактаті, навіть, якщо війна була розпочата “в урочистому порядку”, усі пов”язані з нею дії “несправедливі за внутрішнім сенсом”. Призвідники несправедливої війни відповідні за її наслідки.

Розглянувши питання про ті обставини, за яких держава починає справедливу війну, Гроцій зупиняється на припустимих способах ведення такої війни. Він наводить свої думки з приводу того, що дозволене по відношенню до супротивника.

Гроцій намагається пом’якшити жорстокість війн. Він радить уникати у війні вбивств, коли для цього є принаймні найменша можливість. Він пропонує виявляти милосердя до тих, хто виступає на боці ворога випадково або примусово. Що стосується людей, не винних ні в чому, то їх Гроцій радить не тільки не