ПЛАН

І. Вступ. Запорозьке військо.

Ідея окремого самостійного козацького війська зародилася на Запорожжі. Там, далеко поза межами людських осель, серед степів і диких полів, на недоступних Дніпрових островах добичники і вояки з України зорганізувалися у вільне незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеологія і проводилися козацькі змагання. Цим окремим, оригінальним життям козаччина жила понад трьох сторічь.

З Запоріжжя поширилася також назва козаччини — запорозьке військо. Цю назву козаки вживали у всіх своїх внутрішніх і зовнішніх виступах починаючи з XVI ст. до кінця VIII ст. Вже перші козацькі гетьмани в 1590-их роках уживають цеї назви: «Хведір Полоус, гетьман війська запорозького», «Григорій Лобода, старший над військом запорозьким» тощо. Така ж назва на всіх печатках козацького війська.

Від другої половини XVII ст., коли Гетьманщина і Запоріжжя почали утворювати окремі територіальні і військові організації, військо на Гетьманщині отримує назву Малоросійського запорізського війська. Але військо на Гетьманщині мало неофіційну назву – Українсько-козацьке або Українське військо, і ця назва була значно популярнішою. Запорізьке ж військо отримало назву Низового війська.

Суцільність козаччини була в тому, що козаки були не тільки військом, але і суспільною верствою, що мала свій соціальний устрій і свою правову організацію. Всі козацькі права і привілеї були відомі під назвою вольностей. За ці вольності козаччина вела вперту боротьбу весь той час, поки була під польською владою. Ця боротьба зводилася до наступних пунктів: вільно вибирати військову старшину, мати власний незалежний суд, не платити ніяких податків, проживати в усіх державних і приватних землях, користуватися безкоштовним утриманням під час військових походів, виробляти пиво та горілку без державних оплат, риболовити на Низу, отримувати спадщину померших козаків, ходити в походи “на полі й на морі”, найматися на службу чужоземним володарям. У такій боротьбі розвинулося козацьке братерство й ідеологічні основи козацької держави. Повстання 1648 р. дало козаччині широкі простори Наддніпрянщини. На цій території утворилася держава , яка цілком забезпечувала всі вольності козацького стану. Пізніше з’явилася старшинська аристократія, а козацька “чернь” попала в залежність від неї. Але і тоді запорізьке військо виступало у своїх військових походах як одноцільна, солідарна організація.

ІІ. Козацька рада.

Козаччина створила своєрідний демократичний устрій: всі важливі організаційні та політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, генеральна, “зуповна” рада, чорна або чернецька. Всі ці назви означали те саме – право брати участь в раді мали всі як “чернь” так і старшина. Кожен козак вважав за обов’язок приймати участь у загальній раді. Так спроба Виговського замінити такий лад репрезентаційною системою, коли на раду з’являється тільки старшини та по 10 козаків з кожного полку, зустріла обурення всієї “черні”.

На перші часи військова рада відбувалася там, де було зібране військо, на Запорожжі, або в «полі», під час походу. На «волости» улюблене місце зборів було над річкою Росавою, особливо над Масловим Ставом, в околиці Корсуня, а на Лівобережжі — в Переяславі. Раду скликали в міру потреби, найчастіше навесну або восени. На Січі в XVIII ст. був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав гетьман, а як гетьмана не було, старишна, на Січі — кошовий. Були також у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й паланкові — для вирішення місцевих проблем різних відділів війська, чи округу.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б'ючи в бубни, чи літаври. На Січі перший знак давав пушкар, стріляючи з найбільшої гармати. Тоді довбуш виносив з свого куреня палочки до літаврів, йшов до церкви, забирав звідтіля літаври, ставив їх на майдані й бив спершу дрібненько один раз. На це гасло виходив військовий осавул, виносив з церкви корогву і ставив її на майдані. Тоді вже довбуш бив далі в бубни і на майдані збиралося військо, полками чи куренями. На Січі у XVI ст. був звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше не раз гетьмани давали наказ з’являтися на раду «під горлом», тобто під загрозою смерті... Військо становилося у велике коло або півколо, відповідно до місцевості. Останнім приходив гетьман зі старшиною (або відповідно кошовий на Січі) з відзнаками влади у руках і з відкритими головами на знак пошани до козацького товариства.

Раду проводив гетьман (кошовий), а допомагала йому старшина. Особливим було завдання осавулів – вони були посередниками між старшиною і радою. Вони обходили “коло” козаків і розпитували їх.

Формального голосування не було – козаки голосували “гучком” – голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Коли погляди поділялись порівну, то нерідко доходило і до бійок.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрямки державної політики, укладала угоди з іншими державами, обирала і скидала гетьмана і старшину, вирішувала доцільність військових походів, обирала військову тактику ведення бойових дій і іноді здійснювала військове судочинство. Це була найвища законодавчий, виконавчий та судочинний орган і йому мусили коритися всі інші установи запорозького війська.

І лише під кінець XVII ст., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу старшина, генеральна рада втратила свій вплив. Її скликали рідко, в