На початку 1914 р. сейм схвалив Закон про зміну Крайового статуту та нову Сеймову виборчу ординацію (санкціоновані цісарем 8 липня 1914 р.), що запроваджували "національний ключ" при виборах до Галицького сейму. Таке рішення стало виявом національно-політичного компромісу. На сеймовому засіданні 2 березня 1914 р. К.Левицький висловив надію, що дієвість "національного ключа" при виборах повітових рад назавжди усуне маніпуляції цим органами та зменшить напругу між громадськими відносинами [ ].

З початком "конституційної ери" шляхта продовжувала виступати в Галичині як найреальніша політична сила, основу якої складали політичні (виборчі, ординації) та економічні (індемнізація, сервірути, пропінація) привілеї.

Слід зауважити, термін "шляхта" стосовно Галичини є синтетичним поняттям, що об'єднує два цілком відмінних типи: західно- та східно-галицькі. Концентрація західно-галицької (краківської) шляхти на етнічних польських землях забезпечувала їй добрі умови стабільного розвитку. А це створювало ґрунт для проникнення в її середовище західноєвропейських духовних течій. Східно-галицька шляхта "мала багато переваг та всі види колонізаторів" [ ]. Консерватизм, притаманний цьому типу шляхти, В.Фельдман характеризував як "сліпий, затятий, неприхильний до всіх новинок" [ ].

Відповідно до такого розуміння шляхти, як структурної одиниці суспільства, слід зазначити, що й Провінція з автономними ознаками Австро-Угорської імперії, Галичина, складалася з двох принципово відмінних частин: західної, етнічно польської, із центром тяжіння в консервативному, глибоко проникнутому духом багатовікового українсько-польського пограниччя – протистояння з осередком у столичному Львові, до краю насиченому духом боротьби. Після конституційних перетворень 60-х рр. склалася своєрідна модель австрійсько-польсько-українських стосунків, за якою польська сторона в обмін на лояльність до держави отримала свободу дій у Галичині, натомість українське питання обмежувалось невисоким статусом крайового і не підлягало безпосередньому втручанню Відня. Нитки управління краєм опанували польські консерватори. Спираючись на історичну традицію, польська шляхта вважала себе єдиним виразником та репрезентантом національної ідеї.

Внаслідок невдачі польського повстання в Росії у 1863 р. відбувся крутий поворот польської політики щодо Австрії – від опозиції до проголошення абсолютної лояльності і як наслідок, співпартнерства в управлінні імперії. Цей поворот, певною мірою, був підготовлений краківськими консервативними політиками на чолі із А.Гельцем. Останній виступив з концепцією перетворення Галичини і Кракова у суспільно-національний центр для усіх частин давньої Польщі.

Важливим інструментом здійснення своїх політичних намірів він вважав утворення в Галичині польської консервативної партії, яка мала б характер "національний і розважно ліберальний, виражаючи правові устремління національні, реалізуючи політику помірковану" і проурядову, спираючись на шляхту "вищу" і заможну, міський патриціат, "вищу" інтелігенцію і духовенство. Модель такої політичної партії, на думку Гельцеля, мала будуватися на засадах компромісу: національні польські інтереси погоджувалось з австрійською державною дійсністю; галицький поляк є лояльним щодо конституційної і цісарської Австрії і разом з тим, діючи в правових рамках, шанує польські національні традиції. Ідеологія партії виключала як крайній консерватизм (реакцію) так і "чистий" лібералізм. Консервативна партія, за Гельцелем, повинна була реалізовувати такі функції політичні, як – виключення, радикалізму суспільного і політичного, а отже ідеології революційно-демократичної та реституційно-повстанської, романтичної; прийняття австрійських державних інтересів в обмін за визнання польських, автономних національних прав в Галичині. В результаті консервативна партія мала стати знаряддям позитивістської і "реальної" політики в Галичині [ ]. Проавстрійська політична активність польських консерваторів у краю мала зростати в контексті раціональної і пропольської політики Відня. У зверненні Галицького сейму від 27 березня 1866 р., ухваленому польською більшістю й адресованому імператору зазначалось: "При Тобі, Найясніший Пане, стоїмо і стати хочемо" [ ].

Своєрідність ситуації у галицькому шляхетському середовищі полягала в тому, що в ньому були представлені дві політичні течії – західно-галицька, або краківська (т.зв. станьчики, - що походить він самоназви Станьчика" (1480-1560) – блазня польських королів Олександра Ягайковича і Сигизмунда І, який відзначався відвагою і тим, що говорив правду у вічі. Його ім'я стало символом польського патріотизму), та східно-галицька, або Львівська (т.зв подоляки – від Галицького Поділля. Назва утвердилася у 60-х рр. ХІХ ст.). Від кінця 70-х рр. станьчики керувалися концепцією "trojlojalizmu", яка ставила за мету налагодження органічної парці в рамках існуючого ладу і подолання довголітньої орієнтації польського громадянства на збройне повстання. Головна лінія поділу між станьчиками і подоляками пролягала через українське питання, яке для львівського консерватора означало проблему життєвої ваги, а для краківського – елемент політичного розрахунку [ ].

Станьчики, прагнучи досягти того, щоб кожна імперія (австрійська, російська, німецька) вважала за потрібне забезпечити своєму польському компоненту нормальне національне існуванні і спиралася на нього як елемент порядку, стабільності політичного і суспільного ладу.

Краківська школа капіталістичного консерватизму дуже добре усвідомлювала надзвичайно важливу для поляків політичну засаду: широка автономія в межах монархії Габсбургів є абсолютною цінністю з огляду на відсутність польської автономії в Росії та Німеччині та їх антинаціональну і антикатолицьку політику. Ось чому перетворення автономії Галичини у третього рівноправного члена Австро-Угорщини станьчики трактували як максималістський постулат і одночасно засіб зміцнення державного організму династії Габсбургів перед політикою Росії і Прусії, занепокоєних можливістю