Протягом 70-80-х рр. станьчики обійняли управління в західній Галичині та добилися переважаючого впливу на крайову політику загалом. У межах Австрії вони швидко здобули довіру Відня, створили сильні національні події в державних установах. Станьчики відстоювали тезу, що сучасні польські політичні інтереси пов'язані з міцною та стабільною Австрійською державою, яка забезпечувала полякам найбільш сприятливі умови для національного розвитку. Значною мірою саме завдяки їм австрійський уряд поступово втратив дієвий контроль над управлінням Галичиною.

Лідери станьчиків були яскравими особистостями наукового та політичного світу, здебільшого – істориками та літераторами, багато з них працювали професорами Яхилонського університету. На їхню думку, управляти суспільством мала так звана "історична верства". Теоретично вона не ототожнювалась із шляхтою, була радше духовною категорією, носієм зв'язку між історичною традицією та сучасним політичним розумом. Натомість простий народ, у розумінні станьчиків, ще потребував опіки вищих верств, аби дозріти до значення політичного чинника. До того часу присутність його представників у керівних структурах розцінювалася як непотрібний баласт. Такий підхід випливав із фундаментальної тези консерватизму: з точки зору походження, сил, здібностей, майна люди народжуються нерівними, кожна суспільна група повинна виконувати свої суспільні функції, і лише тоді суспільство становитиме цілісний організм.

Осередком органічної праці в краю мав стати Галицький сейм [ ]. Головним завданням крайового представництва станьчики вважали виважену законотворчу роботу, щоб впливати максимально на всі умови національного життя.

Українська проблема для станьчиків, особливо на початку, не була самодостатнім об'єктом для розв'язання, а підпорядковувалась загальній світоглядно-політичній системі. "Старим" краківським консерваторам властивий був погляд на український народ як частину польського (за схемою: "два народи – один народ"). Ідеологами нових положень, сприйнятих станьчиками, були Ю.Шуйський та близький до них В.Каліцький. "Українську" концепцію станьчиків визначили:

1) Фактор польської національної ідеї. Цей фактор зумовлював визнання етнічної та культурної осібності українців і водночас відсутність остаточної відповіді на питання, чи є українці нацією, окремою від польської. Проблеми подальшого розвитку: повна асиміляція чи закріплення національно-культурної осібності в рамках польської політичної спільноти – почасти залишено на розв'язання самим українцям [ ].

2) Фактор польської державної ідеї. Передбачав підпорядкування українського національного (культурно-етнічного) розвитку інтересам польської державності.

3) Фактор консерватизму. Переважно селянський український народ належав в очах станьчиків до такого ж "недозрілого" елементу, як і польське селянство, і тому мав добровільно визнавати опіку польських вищих верств.

4) Фактор територіальної віддаленості. Зумовлював з одного боку, недостатнє розуміння глибини українського страху перед будь-якими змінами принципову готовність шукати порозуміння з українцями.

5) Фактор влади, обіймаючи яку, станьчики автоматично брали на себе відповідальність за вирішення важливих для суспільства питань, у тому числі – і українського.

6) Фактор єдності національно-консервативного табору, тобто союзу з подільською шляхтою. Змушував станьчиків постійно балансувати між українськими та польськими подільськими інтересами, поєднуючи цілком суперечливі у своїй суті прагнення – "погасити" напругу в міжнаціональних взаєминах та зберегти незмінними патріархальні стосунки у східній Галичині.

Таким чином, у погляди станьчиків на українське питання було закладено дві розбіжності тенденції: негація українських інтересів та готовність до поступу компромісів. У практичній політиці краківських консерваторів протягом 70-х-80-х рр. ХІХ ст. друга можливість майже не розвивалась. Зосередивши свою діяльність на програмі органічної праці, вони швидко дійшли висновку, що головними перешкодами в її реалізації є: загроза повернення імперіалістичних урядів та зв'язані руки в Сеймі великою кількістю (третина) українських політиків-старорусинів. Тому, проводячи крайову політику, краківські консерватори робили все можливе, аби не допустити українців до будь-яких впливів у Відні та витіснили їх із Сейму до максимально допустимих меж.

Прагнучи обґрунтувати правомірність надто слабких позицій українців у країн, станьчики висунули тезу про їхню власну відповідальність та вину. За твердженням С.Тарновського, історичні рахунки між поляками та українцями цілком зрівнялися: за утиски українці помстилися Хмельниччиною та Гайдамаччиною. Таким чином, від початку конституційної ери (1848 року) обидва народи дістали змогу будувати свої стосунки від "нульового" рівня. Конституція, - підкреслював С.Тарновський, - гарантувала українцям право на вільний розвиток, однак вони не змогли скористатися ним. З вини українських політиків, нібито нездатних плідно працювати в галузі економіки та культури, власний народ відвернувся від них та почав більше довіряти польській "історичній верстві" [ ].

Наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. помітні й наростаючі зміни в суспільно-політичному житті Галичини спричинили сплеск ідейної активності станьчиків. Польські національні сили та інтереси підштовхували станьчиків перехопити ініціативу вирішення українського питання у свої руки, аби не допустити прямого українсько-австрійського порозуміння. Йти на контакт з українцями їх змушували і власні партійні інтереси. Угода з українцями була для краківських консерваторів найкращим засобом, щоб розбити можливий антиконсервативний блок; досягнувши її, вони змінювали власне становище, підтвердивши монопольне право вирішувати всі важливі питання. Відтак, коли перед станьчиками реально постала проблема набираючого обертів українсько-польського переговорного процесу (ключовими фігурами якого виступали А.Сапєга та О.Барівнський), вони не вагаючись, вступили в нього як "опорна сила" польського руху. Умови угоди, відомої як "нова ера", -