Таким чином, одним із напрямів польської адміністрації в Галичині стало намагання посилити контроль автономічних – крайових та повітових – властей над органами громадського самоврядування. Якщо у Західній Галичині це було елементом соціальних відносин, то у Східній – додавався національний фактор. Його значення в міру росту національної свідомості українського населення, збільшувалось і у 80-х рр. зайняло домінуюче становище. Громадські урядники, особливо у східній частині провінції, перебували під сильним тиском повітових властей. Тим не менше, для українців громадське самоуправління виступало вагомим фактором, що стримував колонізаційні процеси, сприяв формуванню національної і політичної свідомості. Впродовж майже півстоліття важливою складовою системи українсько-польських відносин була проблема повітових рад. Дискусії навколо цієї проблеми сприяли політизації українського суспільства, яке пройшло шлях від повного заперечення повітових рад до усвідомлення їхнього значення в системі крайової адміністрації. У питаннях місцевого самоуправління переплітались інтереси щонайменше трьох чинників: українського, польського та австрійського. Обговорення цих справ часто переростало у дискусії про автономію Галичини.

Більше того, крізь призму боротьби і розуміння процесу формування місцевого, крайового самоврядування, відбувався чинник еволюції та структуризації суспільно-політичних, ідеологічних груп, напрямків, організацій, партій, різного ґатунку та спрямування. Слід зазначити, що консервативний фактор був головним наріжним каменем, підбираючи якого формулювання тієї чи іншої структурно-політичної одиниці, не виглядало вже таким критичним та догматичним. Звичайно, що будь-яка сила переслідувала свої інтереси, розставляючи відповідний акцент боротьби, що вносило в дану парадигму, як елемент ризику, так і ефект провідної ідейно-політичної сили. Так, спроба пристосувати краківський консерватизм до нових умов виявилася запізнілою [ ], до того ж через деякий час неоконсерватори, які створили (як вже згадувалось) 25 жовтня 1896 р. у Кракові. Консервативний клуб, фактично розплились у станьчиківському таборі. Більше того, створена станьчиками на зламі 60-х-70-х рр. політична програма виявилась настільки завершеною і системною, що не змогла сприйняти реалій нового світу. Розпадаючись під тиском часу на окремі елементи, вона ставала непослідовною й суперечливою. В українській концепції станьчики довелося поєднати любов до "руського народу" та унійний ідеал з визнанням, що у Галичині вони перейшли у стадію найгострішої національної боротьби. Проте, з іншого боку, слід пам'ятати тих людей, які стояли біля витоків ідеології краківського консерватизму. Її творці (А.Вєльпольський, А.-З.Хельуель, П.Попель, А.Потоцький), які сприяли зародженню і розвитку у їхньому ж середовищі нової політичної течії, яка отримала назву "станьчики" (Ю.Шуйський, С.Тарновський, С.Козьмян, Л.Водзіцький). Станьчики постали як сторонництво ліберально-демократичне. Попри несправедливі закиди у недостатньому патріотизмі і відмові від боротьби за незалежність політика станьчиків привела зрештою до зосередження реальної влади у краї в руках поляків і фактично різкого послаблення в ньому контролю австрійського уряду. В багатьох своїх намірах тактика станьчиків стала зразком для діяльності українських консервативних діячів у Галичині.

Подоляки у своїй діяльності керувалися насамперед наявністю довготривалого польсько-українського конфлікту в Галичині і намаганнями репрезентувати як польське, так і українське населення краю, поборюючи свого дедалі більше міцніючого конкурента – українську інтелігенцію. Чимало подоляків були шляхтою українського походження і почувалися "трохи русинами", інші – польського, проте такою, що пустила міцне коріння в Галичині ще в добу середньовіччя. Подоляки гостро реагували на усе зростаючі вимоги українського руху, який мав виразно народницьке забарвлення, його намагання самостійно бути речником народу і відмовляти у цьому праві місцевій шляхті. Прикладом може бути виступ А.Голеєвського в Галицькому сеймі у жовтні 1889 р. Звертаючись до українських послів, він зауважив: "Не знаю, чи ви тут чужі, чи ми. Бо хто ж вам поставив церкву святого Юра, хто ставив церкви, якщо не ми, руська шляхта? Хто ж, якщо не ми, хто зараз признаємося до широкої вітчизни, до Польщі... Ми тут віддавна, а рущизна напливова, бо вона виникла тільки після 1848 р." [ ].

І подоляків і станьчиків у стосунках з галицькими українцями єднало прагнення не допустити посилення впливу москвофілів в українському середовищі. Ця позиція досить виразно була висловлена графом Станіславом Тарновським, одним з лідерів краківських консерваторів: "Якби справа руська, - зауважував він, - була справою національності, якби раз довела, що є руською, не російською, тоді знали б що родити: відкрити обійми і серце і дати їй все, що самі маємо, чи колись зможемо мати. Така Русь була б якорем і щитом віри, цивілізації і національності проти Росії, але сьогодні вона такою не є" [ ].

Посилення українського національного руху в Галичині суттєво вплинуло на політичну поведінку обох течій польської консерваторів. Ортодоксальна позиція – не помічати українців в Галичині – "Niema Rusi", з часом втратила будь-який сенс. Українське питання, яке польська сторона намагалася трактувати лише у соціальному, релігійному чи партійному контексті, було піднесено до рівня національної проблеми.

Зокрема, В.Липинський не міг не помітити, що східно-галицька шляхта (подоляки) в процесі польсько-українського протиборства поступово усувалася від творення польської політики в Галичині за рахунок активізації західно-галицьких консерваторів станьчиків. Стихійне, часом ірраціональне спрямування української