Вибори до галицького сейму 1889 р. стали першою спробою політики налагодження українсько-польських відносин, яка увійшла в історію двосторонніх взаємин під назвою "нової ери". Один з її аспектів полягав у тому, що польська більшість в галицькому сеймі погоджувалася на певні поступки українцям (відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, поступки у мовному питанні тощо) за відмову народовців від опозиційною політики і спільних виступів з москвофілами і радикалами. Вибори засвідчили, що більшість подоляків характеризувала інертність суспільного мислення, побоювання втратити монополію на владу в краї. В українському середовищі утвердженню консервативної концепції О.Барвінського заважали хитанням народовців між лінією "національної солідарності із старорусинами і самостійною політикою на основі умов, запропонованих їм польською стороною. В цій ситуації знову ж таки найпослідовнішим прихильником "нової ери" була консервативно налаштована частина народовців на чолі з О.Барвінським.

І все-таки угода відбулася. 14 жовтня 1889 р. маршалок новообраного сейму князь Є.Сангушко у вільній промові, запевняючи українських депутатів у своїй прихильності, виголосив українською мовою промову. Ця промова свідчила про те, що супроти русинів підготовляється якийсь поворот. Поштовхом до такого політичного повороту була нарада у галицького намісника графа К.Бадені. Наслідком наради були виступи наступного дня у сеймі К.Телішевського і голови українського сеймового клубу Ю.Романчука, в яких було викладено програму народовців. Вона була цілком у дусі їх консервативного крила: визнання самостійності українського народу та української мови, особлива турбота про них, вірність греко-католицькій церкві, поміркований лібералізм і прагнення розвитку селянства і міщанства. Звертаючись до поляків, Ю.Романчук виголосив: "Хочете згоди, то ми до згоди вже готові, - коли хочете конче боротьби, ми підіймемо боротьбу" [ ].

У складі народовців було чимало консервативних діячів (брати В. і О.Барвінські, І.Борискевич, Ю.Лаврінський, Д.Танячкевич, С.Кагала, А.Вахнянин та ін.). Саме ця частина народовецьких політиків була найпослідовнішою у дотриманні "новоерівсьої тактики", головним промотором якої був О.Барвінський. Він очолив консервативне крило народовців, яке намагалося ефективно використати нову політичну ситуацію, а також продовжити основні традиції консерватизму "старорусинів".

Отже, справа українсько-польського зближення опинилася в руках саме консервативних діячів обох сторін. На думку лідера громадівців В.Антоновича, Галичина мала стати П'ємонтом для всього українського руху, який у Росії перебував під жорстким пресом царського уряду. Натомість, неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника на територію, зокрема Галичини, їх контакти з представниками українських громадських організацій викликали політичну активність насамперед поміркованої консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.

Для багатьох вищих австрійських чиновників було характерним трактування українського руху в Галичині як канславістичного та радикально-соціалістичного. Певною мірою привід до цього подавали самі народовці, які час від часу відступали від власної політичної лінії під тиском москвофілів та радикалів. У своїй тактиці Відень міг розраховувати насамперед на народовців, але зокрема, на його консервативне крило, лідером якого був О.Барвінський, і який вже мав контакти з Кальнокі (міністром закордонних справ Австрії). Така ситуація пояснювалася ще й тим, що старорусини скомпрометували себе промосковською орієнтацією, а галицькі радикали викликали в державних колах роздратування своїм "соціалізмом".

Таким чином, факти свідчать, що вже в цей період окремими українськими діячами усвідомлювалося надзвичайно важливе значення повороту української історичної аристократії до своєї національності й участі в українському русі. Тодішня руська суспільність, - зауважує О.Барвінський, - розділюється на два табори: Молоде покоління звалося "народовцями", бо підвалиною своїх змагань воно положило українсько-руську народну ідею, проголошену а Галичині спершу М.Шашкевичем і "Головною Руською Радою" в 1848 р., а відтак шестидесятниками на Україні... Другий табір творили так звані "старі", що опісля з'єднання в "Руську Раду" отримав назву "староруське сторонництво". [ ].

Певний час народовці під впливом народницької інтелігенції Великої України дотримувалися досить радикальних поглядів, однак завдяки тісному зв'язку з греко-католицьким духовенством, яке з свого боку зазнавало еволюції в напрямку тіснішого прив'язання до національних потреб, відродженню чисто галицьких духовних традицій, нова провідна верства еволюціонує у бік більш поміркованої ліберально-демократичної ідеології. Ця еволюція сприяла злиттю консервативних і радикально-демократичних світоглядних позицій у досить прагматичну концепцію суспільно-політичної діяльності, яка мала своїм наслідком суттєве зміцнення позицій українства в Австро-Угорщині.

Слід, однак, зауважити, що політична еволюція старорусинів у бік Росії зовсім не означала їх культурного зросійщення. Скоріше навпаки, старорусини ревно охороняли специфічні традиції галицької духовності, які були, на їх думку, важливим засобом протистояння польським культурним впливам. Найбільше традиційної, органічної (а не словесної) української культури заховали в собі елементи соціально-консервативні. Прикладом