даної ситуації може бути організація Свято-Юрських каноників. Намагаючись не допустити польської переваги у краї, галицький духовний провід ставив своїм завданням виділення Галичини, Буковини, Закарпаття в окремий коронний край, активно відстоював давню церковну обрядовість, права української мови у школах та адміністрації. Вимога поділу Галичини, що народилася у галицькому консервативному середовищі, стала головним політичним завданням галицьких українців у їх протистоянні полякам аж до падіння Австро-Угорської імперії. Галицький політичний провід перебував на час 1861 р. у руках консервативних представників львівської митрополичої капітули, звідки і пішла вживана у політичних колах назва "святоюрців". Передача полякам управління Галичиною викликала глибоку кризу в консервативному середовищі "святоюрців". Частина з них (уже з 50-х рр. називала себе "твердорусинами", "старорусинами"), розчарована офіційним Віднем, починає політично орієнтуватися на Росію, інша – шукати порозуміння з поляками. У 1870 р. старорусинами засновується політичне товариство "Руська Рада", яка мала здійснювати керівництво політичним життям галицьких українців. Однак проросійська орієнтація старорусинів стала на заваді політичному об'єднанню двох течій суспільного руху галицьких українців. Намагання народовців домовитися з "Руською Радою" щодо спільних дій не дали результату. Виступаючи проти будь-яких компромісів з польською стороною, старорусини в той же час негативно ставилися і до спроб народовців модернізувати український суспільно-культурний процес у Галичині. В результаті "тверда Русь" неподатлива Русь стала збором галицького консерватизму, що його лякав народницький "радикалізм" і в мові, і в побуті, і в політиці. Значна частина старорусинів виступала, однак, проти повної інтеграції з російщиною, не поривала з народною мовою, галицькими культурними традиціями. Це відкривало їм шлях до українського табору, спричиняло постійний перехід до нього незгодних з відверто москвофільськими симпатіями і зумовлене тим самим посилення консервативних тенденцій у народовецькому середовищі.
Політика "нової ери" викликала зіткнення контроверсійних політичних позицій у галицькому громадянстві, кинула його у вир тривалих дискусій і зрештою призвела до суттєвих змін в українському політичному спектрі Галичини. Найбільш радикальна частина народовців уже у 1890 р. утворила русько-українську радикальну партію (1890), яка розглядала "нову еру", як непотрібний компроміс з польською шляхтою. У 1891 р. проти угоди виступила група народовців на чолі з К.Телішевським, що супроводжувалася тенденцією до єдності з москвофілами. У 1894 р. більшість народовців на чолі з Ю.Романчуком перейшла до опозиції. Меншість на чолі з О.Барвінським продовжувала дотримуватися угоди з поляками. Це означало кінець політики "нової ери".
Через деякий період часу, а саме 9 листопада 1987 р. О.Барвінський став секретарем віросповідань і керівником Секретаріату освіти у створеному того ж року Державному Секретаріаті.
У 1896 р. О.Барвінський створює "Католицький русько-народний союз", який у 1911 р. був перетворений у християнсько-суспільну партію. Намагання створити самостійну консервативну партію було викликане потребою протистояти православ'ю, поширюваному москвофілами. Одночасно зусилля О.Барвінського та його партії спрямовувалися проти релігійного лібералізму галицьких радикалів.
Основні завдання галицьких консерваторів були викладені у своєрідному програмному документі – "Проекті організації народної роботи", укладеному О.Барвінським в середині 1890 р. У ньому не було вимог політичного характеру, натомість висувалося завдання глибоких перетворень свідомості широких верств галицького загалу, прищеплення йому національної ідеї, піднесення освіти, загального рівня культурного і економічного розвитку. Предметом постійною уваги мало стати:
"1) життя родинне і домашнє;
2) виховання дітей і забезпечення їм будочності;
віра і життя моральне;
життя товариське і публічне;
просвіта і образованіє;
гігієна народна;
звичаї і обичаї;
ноша;
господарка і добробут одиноких людей;
політика або господарка народна..." [ ].
Особливістю політичного структурування в Галичині було те, що українці в організаційному плані швидше згуртувались навколо політичних структур, ніж суспільно-політичні табори польського руху. Незважаючи на те, що польський національний рух мав більш усталені і глибокі державно-політичні традиції, представники українських національних демократів оголосили про свої наміри відновити незалежну українську державу раніше (уже в кінці 1899 р.), ніж польські галицькі політики. У 1899 р. була утворена національно-демократична партія, до складу якої увійшли представники правого крила русько-української радикальної партії, серед них І.Франко, Є.Левицький, Д.Охримович, В.Будзиновський і більшість народовців з Ю.Романчуком і К.Левицьким на чолі. У складі новозаснованої партії, яка посідала домінуюче місце в українському національному русі на західних землях України, залишилося чимало консервативних діячів, які суттєво впливали на формування політичного обличчя націонал-демократів. Ця обставина, зокрема. завадила довшому перебуванню у партії націонал-демократів М.Грушевського, близького до галицьких радикалів. Критика М.Грушевським консерватизму народовецьких політиків зрештою стала однією з причин його виходу з НТШ.
Саме національна демократія (народовецька партія, націонал-демократична партія. згодом – націонал-демократичне об'єднання) була промотором усіх важливих починань національного життя в Галичині. Не було мабуть такої господарської чи культурно-освітньої установи на західноукраїнських землях, до заснування і діяльності якої не мали б причетності діячі саме з цього політичного напрямку. При цьому у середовищі національної демократії на ранньому етапі її існування і пізніше, - коли вона оформилась у національно-демократичне об'єднання (УНДО), завжди діяла група поміркованих політиків, яка надавала цій політичній партії консервативного забарвлення. У листуванні відомих діячів гетьманського руху в Галичині В.Залозецького ат І.Кравецького чітко вказується на існування консервативної опозиції у складі УНДО. "Щодо Унда, - писав В.Залозецький у липні 1926 р. І.Кравецькому, - то ми уважаємо, що коли консервативна опозиція в нім стане на шлях наш, то з початку не треба відразу від нього відлучуватися, тому що закрутить нас хмара демагогів. Розділ наступить сам з часом" [ ]. Доцільність згуртування прибічників консервативної лінії в рамках національної демократії у середині 20-х рр.