Партія консерваторів, заснована О.Барвінським, не відігравала такої ролі в суспільно-політичному житті. Через якийсь час О.Барвінський переконався у неможливості налагодження українсько-польських стосунків і теж перейшов до опозиції, однак звинувачення на його адресу в угодовстві з боку більшості українського громадянства тривали. Чільні представники духовенства не могли відкрито підтримувати О.Барвінського, усвідомлюючи масштаби впливу в суспільстві націонал-демократів і не бажаючи допустити розкол національних сил. Проте намагання досягти польсько-українського порозуміння не відкидалися безоглядно навіть відвертими противниками "нової ери". Так, Є.Олесницький який був її активним критиком, під час підготовки до виборів у Галицький сейм 1895 р. не заперечував угоди з поляками, але тільки на засадах рівності, без будь-яких дискримінацій щодо українців" [ ]. Саме завдяки поміркованій позиції Є.Олесницького як голови Українського клубу Галицького сейму вдалося досягти згоди на заснування української гімназії у Станіславові (1904).

Політика "нової ери" як модель українсько-польських відносин, якої намагалися дотримуватись тогочасні галицькі консерватори, не була похована назавжди. Вона знову регенерувалась у повоєнний час, коли західноукраїнські землі опинилися у складі нової Польської держави. Саме ідея мирної еволюційної розбудови всіх сфер національного життя, яка була важливою засадою "нової ери", стала основою консервативної політичної концепції С.Томашівського, винесеної на розсуд української громадськості у 1920-х рр. Новоерівська ідея "українського П'ємонта" отримала друге життя в публіцистиці українських консерваторів 20-30-х рр. і в практичних кроках української національно-демократичної партії. Власне елементи новоерівської концепції, спрямовані на зміцнення позицій українців у житті краю і перетворення їх на впливовий політичний фактор, були постійним компонентом повсякденної практики галицького суспільного життя.

Дещо інша доля очікувала неоконсервативну концепцію з українського питання, якій ще не судилося відіграти поважну роль у побудові міжнаціональних взаємин за часів намісника М.Бобжинського (1908-1913), людини, нерозривно поєднаної зі станьчиками, але водночас попередника і значною мірою теоретика неоконсерватизму.

Саме з ім'ям М.Бобжинського слід пов'язати новий етап у формуванні "української" доктрини краківського консерватизму. На початку ХХ ст. вже стало очевидним, що станьчиківська візія української проблеми, реалізовувана впродовж 1890-х рр., у чомусь була помилковою. Видатний і загальновідомий наслідок "нової ери" полягав у загостренні польсько-українських відносин, тобто результат акції виявився протилежний від очікуваного. Перед краківським консерватизмом постала дилема: зміщувати акценти в українському питанні в бік негації (як це робила еволюціонізуюча до енденції польська галицька демократія) чи, навпаки, шукати новий варіант порозуміння та можливих для поляків поступок. М.Бобжинський однозначно обрав другий шлях, стверджуючи, що прищеплення шовінізму стане руйнівним передусім для польського суспільства.

Оскільки М.Бобжинський був фаховим істориком, то засади його політичної програми доцільно шукати у сповідуваній ним концепції історичного розвитку. Ця концепція офіційно не заперечувала унійного ідеалу. Однак об'єктивно вона відкривала можливість для сепаратизації від українців у майбутньому, утверджувала розуміння, що їхнє насильне втримування у польському духовному та політичному полі не є самодостатньою цінністю, задля якої варто жертвувати часом і зусиллями. "Українська" доктрина М.Бобжинського передбачала пошуки міжнаціональної згоди на підставі твердого, прагматичного політичного розрахунку. Вона відходила від психологічної мотивації добровільного, такого, що за жодних обставин не підлягало розриву, духовного взаємотяжіння двох "споріднених народів", а відтак – була більш прийнятою для самих українців. Обійнявши крайовий уряд в один із найкритичніших моментів в історії українсько-польських взаємин – відразу ж після вбивства намісника А.Потоцького, М.Бобжинський зумів у досить короткий строк суттєво послабити напругу між українцями та поляками. У справі реформи виборчого сеймового закону.

Напередодні першої світової війни польські демократи стали союзниками галицького намісника М.Бобжинського і у створеному ним "блоці" польських партій, які виступали за політичне порозуміння поляків та українців. Лідери польської демократії зробили поважний крок у бік створення політичних підвалин польсько-українського порозуміння в Галичині. Ідейні і тактичні коливання, строкатість і відцентрові тенденції політичних груп у середині табору демократів свідчили про нестійкість і нечіткість їхніх ідейних засад і політичних програм. Усе це обмежувало політичні впливи демократів на польську громадськість і негативно відбивалося на їхній ролі в суспільно-політичному житті Галичини.

Засаднича теза, яку можна використати, аналізуючи політику краківських консерваторів, - це розрив теорії з практикою. У практичних діях щодо українців станьчики невпинно еволюціонували до визнання взаємовиключності реалізації Галичиною, як своєї території двох національних ідеалів, вели жорстку лінію, спрямовану на втримання українців у сфері польських впливів. Натомість теоретична система станьчиків завжди залишила місце для міжнаціонального порозуміння.

Отже, стабільності консервативних впливів у галицькому політичному житті на зламі ХІХ і ХХ ст. сприяло зростання національної свідомості в аристократичному галицькому середовищі і участь його окремих представників в українському русі. Навіть побіжний погляд на українську історію свідчить, що перехід української аристократичної еліти у чужий табір призводив до жахливих наслідків. І навпаки, - там, де українська аристократія хоча б частково трималася на поверхні українського суспільного і культурного життя, відбувалась реанімація державної ідеї і національно-творчої сили нації. У новітню добу важливе суспільне значення, для українського національного відродження мало повернення колонізованої української шляхти в український табір (В.Антонович і хлопошани), яке знайшло продовження у державотворчій діяльності В.Липинського. В цьому зв'язку важко переоцінити поворот Андрія Шептицького до свого українського коріння. Саме завдяки його патріотичній діяльності греко-католицька церква стала органічною складовою українського національного організму, остаточно позбавившись вузькопровінційного "руженства", послідовно пов'язала себе з боротьбою України за незалежність.

Період кінця ХІХ – початку ХХ ст. характеризувався важливим процесом ідеологічного