Консерватизм відіграв визначну роль в українській політичній історії, зокрема, в збереженні рідної мови, віри, звичаїв, обрядів і традиційних форм родинного і громадянського життя. Він допоміг зберегти українську національну індивідуальність в умовах бездержавності та жорсткої експлуатації сусідніми державами. Відомо, що Б.Хмельницький у боротьбі проти Польщі використовував консервативні гасла ("за короля проти королят"), залучив до державного будівництва українську шляхту. Консервативними були зусилля Б.Хмельницького, І.Самойловича, І.Мазепи, К.Розумовського надати гетьманській владі монархічного спадкового характеру. При цьому вони посилалися на традиції Київської Русі та державно-правовий легітимізм.

Більшість дослідників української політичної думки, зокрема такий авторитетний, як І.Листа-Рудницький, починають аналіз консерватизму від "Історії Русів". Цей твір написаний в умовах, коли розвиток політичної думки в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.) був надзвичайно складним і суперечливим. Українські інтелектуали почали втрачати національну свідомість, забувати свою історію, традицію, мову. Саме в цей час відбувається масовий відплив українських культурницьких сил у чужу культуру, яка заперечувала державницькі традиції українського народу, його славну минувшину і право на самостійний розвиток. Цей процес витворив чимало перекинчиків, які допомагали російським сатрапам "латану свитину з каліки знімали". [II.38, С.5].

Але була невелика група освічених дворян, нащадків козацької старшини, яка зберегла ще традиції активної участі у державному житті, намагалася утримати своє провідне становище в суспільстві, негативно ставилася до всяких змін, що йшли з Московщини, обороняла давній лад, традиції і культуру. Особливе незадоволення цієї аристократії викликала спроба російського уряду позбавити українське дворянство рівноправності з московським.

Своєрідною формою протесту на ці події була активізація наукових досліджень у галузі рідної мови, фольклору, історії. "Бачачи, як давні життєві форми ідуть на загибель, - зазначав І.Крип'якевич, - потомки старшини з любов'ю і замилуванням зверталися до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх "вольностей" та розраду у важких переживаннях..." [І.14,С.260].

Активними прибічниками українського національного відродження, прибічниками державницької ідеї у політичній думці кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. були: Я.Маркевич, В.Рубан, В.Капніст, Ф.Туманський, А.Чепа, В.Берлінський, В.Каразін, В.Ломиковський, О.Мартос та ін. Всі вони стояли на позиціях консерватизму, тобто на позиціях визнання особливих цінностей традиційного ладу, традиційних форм життя, діяльності суспільства і держави. Консерватизм став їхньою ідеологічною платформою в боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. "Нема сумніву, - писав І.Франко, - що розуміння і представлення історії краю можна уважати найкращим мірилом ступеня національної свідомості у тих інтелігентів, що займаються писанням історії, і у тої публіки, якої погляди вони висловлюють і для якої пишуть свої твори..." [ІІІ.32, С.269].

До найзначніших явищ у культурі та політичній думці України треба віднести "Енеїду" (1798) І.Котляревського, написану народною мовою українською, та "Історію Русів" – першу національну історію України, точна дата написання якої невідома, як невідомий до сьогодні автор цієї знаменитої книги. Допускають, що ним міг бути Г.Кониський. Основними продовжувачами української ідеї державотворення в цей період були: О.Безбородько, Г.Полетика, В.Полетика, С.Дівович, В.Лукашевич та інші. Всі ці люди, за свідченням Д.Міллера, були патріотами і завзятими оборонцями дворянських інтересів. Вони поклали початок науковим дослідженням української старовини і популяризації знання рідної минувшини серед широких кругів української громадськості. [І.9, С.499].

Отже, "Історія Русів" – визначний твір, який у важкий для України час був джерелом наснаги в боротьбі за волю, натхненником національної еліти в самоусвідомленні її потягу до праці на благо рідного народу. "Вся історія українсько-московських взаємин XVII ст., подана в "Історії Русів", - зазначав Оглоблин, - це страшна картина московської зради, визиску, гноблення і терору. Це вперше після мазепинців поставлено цю проблему на таку широчінь, і ніхто до Шевченка не зробив цього з такою силою, як "Історія Русів". Це декларація прав української нації" [І.23,С.25].

У другій половині ХІХ ст. естафету консерватизму перехопили українські землевласники, які різними способами, в тому числі й фінансовими, підтримували українську культуру, гуманітарну науку. До найяскравіших представників цієї політичної течії належать Г.Галаган, В.Тарновський, Г.Милорадович, В.Горленко. Проте консервативні елементи Наддніпрянської України не зуміли сформуватися в окрему політичну силу, не змогли протистояти демократично-народницькому напрямкові, який тоді домінував, свою цілісну політичну програму Історичний легітимізм і концепція "державних прав" застаріли, а нової ідеї, яка могла б замінити їх не було .На думку І.Лисяка-Рудницького, такий стан консервативної думки в Україні пояснювався династичною відданістю царському престолові, яка стояла на заваді територіальному патріотизмові українського дворянства, позбавляла його політичне мислення національного стрижня [ІІ.20, С.71].

Винятком на тлі інтелектуальної безплідності тогочасного консерватизму був Пантелеймон Куліш. Його політичні погляди сформувалися під впливом Б.Спінози, Г.Сковороди, Ж.Ж.Руссо, І.Гердера. П.Куліш намагався аргументувати ідею незнищенності української нації, неодмінного її звільнення від колоніального гноблення. [І.37, С.38-41].

Вчення І.Гердера про виняткове значення народної творчості він використав для того, щоб на тлі народних традицій, пісень та переказів виокреслити дух народу, його оригінальну специфіку, можливість самопізнання. Провідним мотивом світогляду молодого П.Куліша був культ предків, пошана до батьків. Проте характеристика П.Куліша була б далеко неповною, якби ми залишили поза увагою надзвичайно важливий період життя, пов'язаний з Галичиною. Саме тут він друкується в журналах "Вечорниці" і "Мета", намагається впливати на політичну ситуацію. Зближення П.Куліша з Галичиною І.Франко вважав благотворним. "Куліш, хоч наскрізь росіянин і в