П.Куліш застерігав галичан від культу насильства, що породжує хаос і віддаляє Україну від європейської цивілізації, а значить і від ідеї державності. Як зазначав відомий політичний діяч Галичини К.Левицький, що роль П.Куліша і його замисли у Львові, згодом, не були достатньо чіткими, а тому викликали серед народовців не тільки недовір'я, а й ненависть. Ніхто не хотів спілкуватися з П.Кулішем, а сам він навіть не наважився прийти на вечір, присвячений роковинам смерті Т.Г.Шевченка [І.17,С.199]. Критику суспільно-політичних поглядів П.Куліша знаходимо в працях С.Барвінського, М.Возняка, К.Студинського [І.4,С.48].

На думку Л.Сліпгенка-Мордовця ,"Кулішева вина полягає в тому, що він не дав полянам історично-мудрої поради: той, хто міцніший, той простягає свою руку до слабшого, поступається своєю силою сильний, а не слабкий своєю слабкістю, бо йому нічим поступатися. І все ж таки М.Грушевський справедливо вважав безпосередню участь таких представників українського національного руху Наддніпрянської України, як П.Куліша, Марка Вовчок та інших значною мірою підтримку не зовсім ще сміливих піонерів галицького руху" "Галиця, - писав він, - некогда своими культурними силами создавшая киевское национальное движение начала XVII в., имела возможность теперь з помощью украинських сил возрождения Украины укрепить свою национальнкую позицию и перейти к более широкой национальной деятельности" [І.6,С.330]. П.Куліш не міг не оцінити великої творчої праці патріотично налаштованої галицької інтелігенції, спрямованої на відродження мови, культури, традицій, державності України. "Ваша заслуга в тому, що Ви не зробились ні Поляками, ні Німцями, та в тому, що у Вас в неминучих сем'ях говорять по-свому, та в тому ще, що Ви переховали від старосвітщини слова і вирази, у нас забуті", - писав П.Куліш у знаменитому листі "До Галичан" [ІІ.17, С.15].

У роки зрілої творчості П.Куліш зробив значний крок в еволюції своїх консервативних поглядів. Він, рішуче заперечував такий метод розв'язання національної проблеми, який закінчується кровопролиттям.

На думку В.Липинського, всі болючі крики "народе без пуття, без есті і поваги" залишаться криками в пустелі, доки не відродиться місцевий консерватизм. "Бо не досить пуття, чести і поваги від громадянства вимагати, але ще треба йому приклад оцих чеснот на живій громадській організації показати. Такими громадськими організаціями у всіх здорових націях цілого світу були, є і будуть організації консервні" [І.18,С.443]. Більше того, на думку, переконання В.Липинського, ті, хто реально боролися за ідею політичного визволення колоніальної нації, але не мали сил приборкати місцеву колоніальну демократі, "своєю самопожертвою викликують тільки у царства ненароджених тіней нездатні до життя політичні ембріони. Заслаблі, щоб жити, а заживучі же, щоб зразу померти, ці недорозвинені, героїзмом і кров'ю слабих породжені, політичні ембріони мстять потім породивши їх батькам формам свого огидливого – безмежно до творчих батьківських ідейних бажань неподібного – реального життєвого нашого літературного "відродження", що йшло в парі з політичним коханням; гіркий "юмор" Котляревського і Гоголя; трагедію літературних епігонів козацтва: лівобічного – Куліша і правобічного Михайла Чайківського; трагедію Антоновича, зразу активного самостійника..." [І.18,С.257-258].

Отже, роблячи певний підсумок всього вище зазначеного, слід зауважити те, що намагаючись прослідкувати певну еволюційно-історичну тяглість розвитку, народження, вдосконалення, прогресу, мотивації прикладної і теоретичної суті поняття "консерватизм", ми створили певну ретроспективну піраміду і що дано нам змогу прослідкувати співвідношення різних консервативним традицій. Більше того, шляхом наставляння політико-культурних та історичних паралелей, ми певним чином намагалися глорифікувати і порівняти консервативні норми, принципи, традиції розвитку європейського консерватизму по відношенню до нашого – українського. Розглядаючи історико-культурні і політичні феномени розвитку нашого суспільства, ми зупинилися на трактуванні основних консервативних підвалин, починаючи від "Енеїди" Котляревського, "Історії Русів" невідомого автора і ряду інших праць і доробків вчених, науковців, яких по праву відносять до ідейних натхненників культурного відродження. Щоб більш досконало перейти до нашої головної проблеми – проблеми зародження, розвитку, функціонування феномену Галицького консерватизму, ми розглянули коротко наукову, творчу і суспільно-політичну діяльність П.Куліша, зокрема той період його життя, який безпосередньо був пов'язаний з Галичиною і галичанами. Особистість П.Куліша ще й цікава тим, що він представляв регіон Наддніпрянської України, який характеризувався своїми особливостями, на відміну від Галичини. Крізь призму діяльності, роботи Пантелеймона Куліша і його оцінки з боку тодішніх і теперішніх сучасників, ми впритул наблизилися до розуміння основних передумов історико-політичної платформи, саме Галицького консерватизму, з його притаманним менталітетом і самобутністю. Розглядаючи питання консервативної ідеології в Галичині і її долі і як суб'єкта політичної системи, необхідно окреслити сутність іншої проблеми, а саме – усвідомлення ролі, місця, значення найважливішого джерела тієї чи іншої ідеології – еліти.

Історико-політичні особливості української традиційної еліти – шляхти визначалися тим фактом, що весь процес її формування і консолідації вівся в контексті російських, польських, а згодом й німецьких та єврейських відносин і їх власних особливостей ідентифікації еліти. З цього приводу український історик, політолог консервативного напряму В.Липинський відзначав, що з часів першої руїни українська національно-громадська і політична думка позначена гострою боротьбою безвольного рабства та хамства" з одного доку, і державницької шляхетської ідеології з іншого,