У своєму аналізі щодо розуміння проблеми "еліти" в українському політикумі, ми концентруватимемося на світоглядних та історико-політичних (російські, польські, німецькі, єврейські, угорські, австрійські, французькі та інші особливості внутрішньої і зовнішньої політики, в контексті яких вирішувалося і "українське питання") аспектах формування української традиційної еліти (шляхти і насамперед її військових і політичних сил).

Свій осібний розвиток отримав консерватизм на українських землях інкорпорованих до складу Австрійської імперії та Габсбурзької монархії, насамперед в Галичині. Благодатним середовищем, духовною основою для нього була тут греко-католицька церква, духовенство якої підтримувало габсбурзьку династію, вимагаючи при цьому окремого "руського" коронного краю з українських земель, що входили до складу Австро-Угорщини. Така позиція духовенства була викликана бажанням протидіяти агресивним устремлінням польської шляхти, спрямованим на підпорядкування собі Галичини.

Наприкінці XVIII ст. представники духовного сану – священики за своїм соціальним становищем мало чим відрізнялися від селян і до 1777 р. деякі з них навіть відробляли панщину. Тогочасне галицьке суспільство було майже однорідною народною масою, суспільством "хлопа і попа", як зневажливо називало його польське панство. Тодішній піп, тобто греко-католицький священик, не дуже виділявся із загального рівня і в інтелектуальному відношенні. І все ж саме у цій масі зародилася нова провідна верства, особливо в середовищі тих священиків, які мали свої глибокі корені в давньоукраїнських шляхетських родах. М.Грушевський не безпідставно вважав, що культурне і національне віднесення Галичини, що почалося в перші десятиліття ХІХ ст. прямо залежало від активізації саме цієї консервативно налаштованої інтелігенції – греко-католицького духовенства. Саме тоді серед духовенства з'явилися освічені і тямущі люди, які думають не тільки про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, знаходяться коло піднесення народної освіти і добробуту, коло розвою національної культури.

Початки національного руху в Галичині Ф.Стеблій датує кінцем XVIII – серединою ХІХ ст., тобто добою перебування Галичини під владою абсолютиської Австрії. Тоді цей рух, що мав у своїй основі консервативні засади, розвивався під прапором ідей просвітництва й романтизму і вирішував головним чином завдання наукового та культурно-масового характеру. Найважливішим здобутком першого, просвітницького етапу цього періоду учений вважає наукове обґрунтування окремішності українського народу з його власною мовою та його етнічної мовної і культурної єдності, утвердження давніх державницьких традицій та доведення "історичного права" українського народу на самостійне існування і культурний розвиток [ІІ.29,С.59-60].

Свої початки галицьке національне відродження бере у Почаєві, в Перевишлі і на Лемківщині. Отець Ю.Добриловський уже наприкінці ХVІІІ ст. писав і виголошував свої проповіді народною мовою. І.Вільшинський, професор морального богослов'я та Я.Липинський, професор пасторського богослов'я викладали в перемишльській духовній семінарії народною мовою [І.36,С.11].

У середині ХІХ ст., в середовищі консервативної греко-католицької інтелігенції виділились вчені – М.Гарасевич, Д.Зубрицький, І.Могильницький, Й.Лозинський, Й.Левицький. Керуючись консервативними засадами, зокрема вірністю традиціям І.Могильницький зазначав, що після розпаду Руської Монархії зі столицею в Києві, на Північну і Південну Русь, частина Русі продовжувала існувати як королівство із столицею в Галичині, на чолі якого стояв славний князь Данило Галицький [ІІ.29,С.61]. І все ж найбільшою заслугою І.Могильницького було те, що в своїй творчості він послуговувався "історичним правом", правом великого європейського народу на самостійне існування, правом відновити в майбутньому українську державність. До тим консервативно мислячих церковних діячів, які думали і про інтереси нації, треба віднести також 0- С.Петрушкевича, І.Лаврівського, М.Левицького, Г.Савчинського, Г.Шашкевича, М.Малиновського та ін.

На другому етапі, який за визначенням Ф.Стеблія, охоплює середину ХІХ ст., головним центром національного руху стає місто Львів. Політичним кредо романтиків, які зберігали консервативні засади, було усвідомлення єдності українського народу Галичина і Наддніпрящини, відродження давніх державотворчих традицій.

Консервативне греко-католицьке духовенство – єдина на той час освічена верства українського суспільства – відіграло місію ідеолога і провідника національно-визвольного руху галицьких русинів [І.6,С.323-324]. Але все ж таки ключовим поняттям політичної діяльності галицької консервативної інтелігенції було обґрунтування справедливості національно-політичних домагань, що мали в своїй основі давню історичну традицію української державності.

Отже, платформою для консолідації українських сил у Галичині стали ідеї національної самобутності й окремішності українського народу, забезпечення його соціальних проблем та домагання конституційних свобод. У той же час ці вимоги поєднувалися з надмірною лояльністю і віропідданством до цісарського трону й Австрійської монархії. Це було результатом компромісу між консерватизмом керівництва церкви і світської інтелігенції. Якщо перша течія, - зазначав Франко, прислухалася до того, що робиться у Відні і що говорять у намісництві, то друга – в певній мірі прислухалася до вимог народних мас. Не чіткість національної свідомості уніатського духовенства вказував і М.Грушевський: "Національний характер в цьому невеликому русі вже починає бути відчутний, чіткістю його національна свідомість зовсім не відрізняється" [І.6, С.296]. Провідним консервативним силам Галицького краю не вистачило відчуття широких перспектив, бракувало політичного мислення, розуміння соціально-економічних проблем. Як зазначив І.Лисяк-Рудницький, вони були людьми доброї волі, проте не сміливими і провінційними за своїм інтелектуальним світоглядом [ІІ.19, С.420]. Саме тому їм не вдалося виробити якоїсь цілісної, історично обґрунтованої національно-політичної програми. Проте консервативна ідеологія, яка відзначається як реалістичними домаганнями, так і елементами ідеалізму, М.Шашкевич її назвав сном-мрією. "Ми довго вірили, - зазначав вчений, - що досить мати правду, знати її й заявити про неї, щоб пробилася у світі і запанувала