Важливою подією в суспільно-політичному житті, в якій також виявилися певні ознаки галицького консерватизму, був Слов'янський конгрес, який відбувався на початку червня 1848 р. у Празі. Від української сторони в ньому брали участь: І.Борисевич, Г.Гинилевич, О.Заклинський – репрезентанти Головної Руської ради. Саме на ньому при посередництві чехів, вдалося зблизити позиції української і польської сторін. Була укладена угода під назвою "Вимоги українців у Галичині"; вона передбачала політичну, культурно-національну і мовну рівноправність галицьких українців з поляками. Натомість українці погодилися відкласти розв'язання питання про поділ Галичини. Проте на практиці, згодом дана угода ігнорувалася як польською, так і українською сторонами. Правда, І.Лисяк-Рудницький вважав, що незважаючи на все це, угода залишалася аж до галицького сейму (лютий 1914 р.) єдиним зразком польсько-українського компромісу. Продовжуючи тему, слід згадати і про перші вибори до Австрійського парламенту, на яких від Галичини і Буковини було обрано 96 депутатів, з них 37 українців (27 селян і 10 священиків), що ще раз підтверджує відсутність зв'язків консервативного греко-католицького духовенства, а тим більше світської інтелігенції з селянськими масами, нерозуміння галицькими політиками соціально-економічних проблем села. "...Люди своїм священикам не вірили і не давали ся научити, ба ще ся на них сердили, не приходили до вибору... селяни наші певне мають добру волю, але мало маєм учених Русинів на сеймі" [ІІ.5, С.2].

Вважаємо за необхідне зауважити, що в той же час консервативний менталітет значної частини галицької інтелігенції не дозволив рішуче відмовитися від застарілих підходів у питаннях вживання української мови. Як зазначав І.Лисяк-Рудницький, проблема залишається не розв'язаною і життя української спільноти багато років було затруєне мовними й правописними суперечками, які набрали політичного характеру [ІІ.19, С.427].

В умовах, коли австрійський уряд перестав відчувати потребу в русинах, клерикально-консервативні елементи, які в той час відігравали роль провідників національного руху, відчували себе безпорадними і розгубленими. Важливим чинником, що значною мірою послаблював національно-патріотичні сили в їхній виснажливій боротьбі, була відсутність світської інтелігенції. Малочисельною була в Галичині і шляхта місцевого походження. І.Вагилевич характеризував розстановку політичних сил у Галичині так: "От ще той найгірш, що зьде у нас, южно-русів, нім іншого чину, окроме попівського, от-бо, хто не піп, так уже пропав для Русі; рідко-бо і русинів іноді найти, як по селах, бо міщани і шляхта – премиленько опрох чужих, ненаських..." [І.35, С.198].

Отже, провідниками українського народу в ті нелегкі часи виступало все ж таки консервативне духовенство. "Так воно було, є і буде, - писав К.Левицький, - що кожний нарід видає із себе наших людей, яких годен видати у відносних обставинах. Добре, що й таке було, бо воно все д таки принесло нам почини нашого національного відродження" [І.17, С.16]. На думку К.Левицького, політика галицького духовенства була не кастова, клерикальна, а національна й українська.

У 60-70 рр. ХІХ ст. у Галичині викристалізовувалося москвофільство – спочатку мовно-літературна, пізніше – суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції, духовенства і сільської буржуазії, що ревно орієнтувалася на реакційні сили в Росії. На думку І.Франка цей процес створення ще однієї сили, яка переслідувала виключно утилітарні інтереси, ніс в собі "суспільно-гальмуючу, національно-ворожу усьому рідному систему протиріч і поділів між нечисленною галицько-руською інтелігенцією на два ворожі, неспроможні до об'єднання табори" [ІІ.32, С.188]. Отож, як бачимо москвофільська течія була значною перепоною в розвитку українського національного руху в Галичині. Проте вона не мала жодної перспективи. Особливість такого становища полягала не лише у відірваності москвофілів від рідного українського народу, але й у тому, що вони були чужими для російського. Така роздвоєність робила їх дволичними, на що вказував І.Франко. Порівнюючи ідеологію народовців з платформою москвофілів, М.Шашкевич говорив: "Перша ідеологія зародилася з віри у свій народ і його будучину і кликала до праці і жертв задля них. Друга – постала із невіри, із сумніву щодо власних спромог, і вирішення своїх завдань передавала чужій російській силі..." [ІІ.39, С.98]. Москвофільську ідеологію, на думку М.Шашкевича, не можна назвати реалістичною хоч би тому, що в перспективі вона вела до поглинання українства російським морем. Результатом таких протиріч і ідейно-ідеологічних розколів стали перші крайові вибори до галицького сейму, куди українці провели 49 послів із 150, поляки 101 посла. Найбільшою вадою політичної діяльності галицьких депутатів була наївна надія на розв'язання складних державотворчих проблем за допомогою австрійського уряду. Отже, була трагедія політична, бо центральне австрійське правительство собі приєднувало поляків коштом нашого народу, а наші посли шукали у нього охорони супроти поляків. Тому це стало однієї з причин того, що народовський табір на відміну від москвофільського переживав кризу [ІІ.36, С.263].

Таким чином, відсутність чіткою політичної позиції не дала змоги народовцям уже в 70-і роки створити власну політичну організацію. Соціально-політична обмеженість народовців, відсутність будь-яких зв'язків з народними масами, мала ще один негативний наслідок, який яскраво виявився під час виборів до парламенту, коли вони отримали лише один мандат, у той час, коли москвофіли – 15. У 1883 р. українські посли Галицького сейму на чолі з С.Качалою заснували політичний клуб, який поставив на порядок дня питання української освіти в Галичині. С.Качала