І, все ж, незважаючи на деяку політичну активність консервативних галицьких політиків, діячів науки і культури, результати їх діяльності не завжди були втішними. Відчувалася відірваність галицької інтелігенції від народу, загальна апатія, а то й байдужість простих селян до парламентської політики. В результаті дійшло до того, що на виборах до сейму в 1879 р. вони обрали тільки двох своїх депутатів. За таких обставин молода українофільна течія на ціле десятиріччя була відгороджена "староруськими мурами" від передвиборчих кампаній. А це призвело до того, що селяни зовсім перестали розуміти, чого від них хочуть політики.

Відновити ідеологію визволення можна було лише подолавши рутенство – цей особливий тип галицького менталітету, який переважав як у москвофільській, так і в народовській течіях. На віддаленість інтелігенції від життя й інтересів народу вказував відомий мислитель та громадський діяч І. Франко. Причому цей докір він відносив як до москвофілів, так і до народовців. Він навіть вважав, що була якась тиха згода в обох течіях не говорити народові про ті партійні розходження, які існували. [ ].

Аналізуючи причини такого низького рівня політичної свідомості галичан, І.Франко зазначав, що вони не лежать на поверхні, не залежать від поглядів і дій окремих політичних діячів. Основна причина кволості політиків, на його думку, полягає в тому, що вони не мають на кого опертися, не відчувають за собою підтримки народу. "Вони чують нашу слабосильність, - говорив він, - не вірять в силу руського народу в Галичині і тим самим підтинають в самім корені всю свою парламентську кар'єру, засуджують себе на блуканину з одного табору і в народі здобути до себе довір'я" [ІІ.32, С.280]. У той же час, політичне безсилля народу автор порівнює з родимою скалою, яка з виду холодна і пасивна, але в середині у ній дрімають іскри великого вогню.

Таким чином, розглянувши суспільно-політичні та історичні передумови формування галицького консерватизму, його ідейне і соціальне підґрунтя, слід констатувати наступне. ХІХ ст. – період зародження і утвердження консервативних ідей в Наддніпрянщині та Галичині. Саме в цей час серед національно свідомої частини суспільства сформувалася думка, що передача із покоління в покоління духовних цінностей вимагає певних зусиль людського інтелекту. Саме тому плекання рідної мови, збереження народних звичаїв, традицій, вірувань, виховання, поваги до правопорядку, державних та громадських інститутів, захист національної ідеї від посягань агресивних сусідів – завдання діячів, вихованих на консервативних засадах. В такому ракурсі діяли і творили головні представники галицького консерватизму, який був не стільки свідомо обдуманою філософією, скільки способом мислення, що на період кінця ХІХ – початку ХХ ст. став ареною ідейно-політичної соціокультурної, економічно-утилітарної та етнотериторіальної конфронтації, яка виливалася як у різні деструктивно-деформовані форми суспільного розвитку, так і в русло нового ідейно-політичного розвитку українського, зокрема Галицького політикуму.

Отже, виходячи з вищесказаного у даному розділі, вважаємо за необхідне визначити галицький консерватизм як історико-політичний, ідеологічний, навіть державницький напрям суспільно-політичної і політологічної думки кін. ХІХ – поч. ХХ ст., який характеризувався відданістю парламентським методами політичної боротьби, тверезою поміркованістю та інстинктивною повагою до законної влади. Саме ці традиції допомоги урядові, згодом, Західноукраїнської Народної Республіки у важкі 1918-1919 рр. уникнути екстремістських соціальних експериментів і дати світові чи не єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку. Ці ж консервативні традиції і сьогодні оберігають українську державу від розгойдування сліпими революційними стихіями.

Галицький консерватизм був у ХІХ ст. ідеологічною платформою українського дворянства в його боротьбі за збереження національних шляхетсько-гетьманських традицій. Перебуваючи в опозиції до російського абсолютизму, українські консервативні діячі, незважаючи на належність до російського дворянства, усвідомлювати свою українськість, зберігали почуття "територіального" патріотизму. Вони ставили під сумнів основні постулати народництва, яке намагалося ототожнювати українство тільки з "народними масами".

Загалом політична думка в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відображала перехід українського національного визвольного руху зі стадії культурного...

...українофільства до широкої організованої політичної боротьби в масах, структуруючи тим самим свою програмку ідеологію зокрема, і викристалізовуючи нову еволюційно-прогресуючу політичну парадигму загально-українського поступу.

Ідейне та соціальне підґрунтя галицького консерватизму сформували:

Галицька греко-католицька церква, яка стала ознакою національної незалежності і греко-католицьке духівництво – церковна еліта (Шашкевич, Могильницькі, Петрушевичі, Левицькі, Барвінські; осібно можна виділити митрополита А.Шептицького). Їхня ідеологія ґрунтувалася на протидії намірам польської шляхти закріпити позиції Польської держави на українських землях;

мозаїчність та плюралізм партійно-політичного життя Галичини наскрізь просякнутого традицією консерватизму крізь призму міжетнічних протистоянь;

існування реального політичного, ідеологічного конкурента (польської нації), як основного елемента стимулу галицької консервативної інтелігенції;

поява ново, прогресивно-прагматичної, української національної еліти кінця ХІХ – поч. ХХ ст.

Політичними та історичними передумовами тут виступили:

традиція козацько-гетьманської та землевласницької еліти в егалітарному суспільстві, як основного ідеалу перспективи державного і національного розвитку;

територіальний патріотизм, який консолідує усіх громадян України незалежно від національної, мовної, партійної чи релігійної приналежності;

суспільний плюралізм, який заперечує моністичні ідеології, що базуються на виключенні етнічно чи класово "чужих" елементів;

розвиток диференційованої галицької зокрема і імперської загалом, соціальної структури, яка б могла зміцнити основи державництва;

політичний і релігійний плюралізм, що передбачає постійну, легально визнану опозицію і рівноправність усіх віросповідань;

теорія галицької, історичної, автогетонної еліти,