фактор української національної ідеї, який зумовлював визнання етнічної та культурної осібності українців;

фактор, принцип єдності національно-консервативного табору, що полягав у можливості "погасити" напругу у міжнаціональних взаєминах у Галичині;

Чинник консерватизму – збереження найоптимальніших самобутніх історико-культурних рис галицького українства, і прогресивний політико-ідеологічний та економічний поступ.

Розділ ІІ

Еволюція доктрини галицького консерватизму в діяльності українських політичних партій Галичини

У другій половині ХІХ ст. "Королівство Галичини та Лодомерії з Великим Князівством Краківським" (далі Галичина) було однією з провінцій Австро-Угорської імперії. Штучно визначені кордони цього регіону ускладнювали й без того непрості українсько-польські стосунки. На середину ХІХ ст. за віросповіданням 45,9% населення краю було римо-католиками (здебільшого, поляки) та 45,4% - греко-католиками (як правило, українці). Лише в західних повітах (29,5% території) поляки становивши виразну більшість. Українці проживали головним чином по селах.

Однак така ситуація не могла залишатися сталою. Піднесення національної свідомості, яке охоплювало усе ширші кола українського суспільства, загальнонаціональне пробудження викликало певні зрушення і в колах колонізованої на різних етапах історії української аристократично-шляхетської верстви. Усвідомлення нею своєї національної приналежності, давало підстави для надзвичайного важливих зрушень у соціальному спектрі українського руху, який у Галичині тривалий час спирався виключно "на попа і хлопа". Відомий політичний діяч Є.Олесницький згадує, як з часом він прийшов до переконання, що "можна бути щирим українцем, а навіть визначним українським діячем, а проте походити з польської шляхетської родини і що це не приносить нікому сорому так, як не приносить це сорому сучасним польським провідникам, що багато з них походять з українських родин" [ ]. Децентралістичні перетворення 60-х рр. ХІХ ст. Габсбурзької монархії виробили нові форми співжиття народів. Поряд з декларацією рівноправності була створена багатоступенева система регулювання міжнаціональних відносин, покликала забезпечити цілісність імперії. Така політика передбачала поступки політично сильним націям, зокрема польській. Окремим територіям надавалась певна внутрішня автономія. 1861 р. у Галичині був створений крайовий сейм, який складався із 150 послів. Куріальна система виборів, майновий ценз, ценз походження, "виборча геометрія" (формування виборчих округів на користь поляків) забезпечували перевагу в сеймі польським шляхетсько-консервативним колам. Сеймові вибори супроводжувалися численними зловживаннями, особливо у східній частині краю. Так, якщо 1861 р. українці зуміли вибороти 46 мандатів, то 1867 р. – 38, 1870 р. – 32, 1876 р. – 14, 1883 р. – 9, 1889 р. – 16, 1895 р. – 11.

Важливою складовою проблеми автономії Галичини була організація місцевого (громадського і повітового) самоврядування. Вона набувала особливого значення з огляду на існування двох рівних чисельно (але не політично) національних груп – українців і поляків – і відповідної щодо них політики австрійського уряду. Донині не маємо жодного дослідження, присвяченого проблемі місцевого самоврядування, в Галичині в контексті польсько-українських відносин. Найголовніші причини цього – упередженість з ідеологічних міркувань до історії українського парламентаризму загалом, домінування класового підходу, зведення національної проблематики виключно до мовно-освітньої ті літературної сфери. У другій половині ХІХ ст. у Галичині існували дві вертикалі влади: урядова, що призначалася Віднем (намісництво та староства), і крайова, виборна (сейм з крайовим виділом та повітові ради). Конституційний устрій сприяв усвідомленню населенням прямої залежності між впливами в управління та реальними здобутками в усіх сферах суспільного, зокрема національного, життя.

Оскільки українсько-польські взаємини в Галичині у другій половині ХІХ ст. пронизували всі сфери життя, подаємо правові, політичні (проблема автономії Галичини, міжпартійні суперечності), мовно-освітні та соціально-економічні аспекти проблеми у їхньому взаємозв'язку.

Потрапивши під владу Австрії, Галичина опинилась у нових політичних умовах. Польська шляхта зберігала маєткові права та соціальні "привілеї", і була усунути від законодавчої діяльності. Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії ознаменувала початок майже двадцятирічного періоду реформ, які охопили всі сторони соціально-економічного та суспільно-політичного життя країни. В основу закону від 17 березня 1849 р. був покладений принцип дуалізму властей (органи урядової влади – органи самоврядування) з натяком на те, що австрійський уряд і надалі (хоча й у формі, пристосованій до нових умов) намірений використовувати селянство як один із засобів протидії політичним домаганням національної земельної аристократії. Принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій державного управління і самоврядування.

На початку 60-х рр. віденський уряд змушений був стати на шлях децентралізаторських перетворень. Австрійська влада, підштовхувала автономічними тенденціями створених крайових сеймів (25 квітня 1861 р. Галицький сейм дав доручення Крайовому виділу підготувати проект закону про громади), шукає опору в селянстві та сприяє його самоорганізації. 5 березня 1862 р. видано загально-австрійський закон про громади, що мав визначити рамки для аналогічних крайових законів.

Польське повстання 1863 р. більш як на три роки віддалило розгляд питання про організацію місцевого самоврядування в Галичині. Після його поразки у середовищі польських політичних кіл краю починає переважати курс на співпрацю з австрійським урядом. Ідея перетворення Галичини у модель майбутньої незалежної Польщі підштовхує їх до створення системи представницьких органів на всіх рівнях крайової влади. Польська сеймова більшість прагнула створити ієрархічну систему органів самоврядування, де українці могли розраховувати на представництво лише на рівні сільських громад.

Уряд у Відні намагався подолати внутрішню та зовнішню нестабільність дуалістичної держави і змушений був іти на поступки політично сильним націям імперії, зокрема польській. У березні 1866 р. комісія запропонувала на розгляд сейму три внески.

Внесок більшості (С.Смажевський, К.Кмечунович, Я.Чайковський та ін.) передбачали зростання ваги