Меншість комісії (доповідач В.Збишевський) такий підхід назвали утилітарним. Зазначалось, що оскільки представники великої земельної власності є "елементом поступу та освіти" та відокремлення панських маєтків від громад провадить до "повної суспільної анархії". Меншість комісії, переконана, що в разі такого відокремлення органи сільського самоврядування зазнають сильного бюрократизації, результатом чого в кожній громаді знайдемо власного ворога.

Внесок меншості відображав погляди західно-галицької шляхти. Краківські консерватори вимагали утворення "спільних громад", керівництво яких перебувало б у руках великих землевласників. Прихильники внеску пропонували зосередити увагу на створенні (під контролем польської шляхти) сильних управлінських інституцій на рівні місцевих громад. Це мало усунути австрійський уряд від арбітражних функцій. З великою промовою на підтримку внеску виступив А.Потоцький. На його думку, злиття різних суспільних елементів в одну гармонійну цілість.

Більшість польських послів висловлюються за відхилення внеску меншості. Тут, окрім соціально-економічних інтересів східно-галицької шляхти, були наявні й політичні міркування.

Внесок меншості не підтримали й українські посли. За словами Й.Лозинського, у Східній Галичині "межи двором а громадою заходить велике розлічіє", зокрема, "народности, обряду релігійного, просвіщеня, звичаїв, заходять дальше розличні суперечки о власність, суть недокінчені єще сервітутові справи, тоє всьо зділало широкий простор межи громадянами а дворами" [ ].

Обмеження національних прав українського населення, збільшення переваги польського елементу. "Питаюся, - говорив С.Качала, - чи ви хоча б одно бажання вислухали: Чи хоча б одну потребу заспокоїли? Чи сповнили найслушніші жадання наші? Кажемо, зблизимося, якщо ту на Соймі не можемо висловлену краківською газетою "Cras" тезу про те, що всі закиди й аргументи противників повітового представництва кружляли на рівні дрібних матеріальних інтересів" [ ].

Поіменним голосуванням (72 проти 56) внесення українських послів було відхилено. На сеймових засіданнях 19-22 березня 1866 р. схвалено урядові проекти законів (внесок більшості) про громади, панські маєтки та повітове представництво, а також відповідні "виборчі ординації. 12 серпня 1866 р. вони отримали цісарську санкцію.

Закони про місцеве самоврядування 1866 р. надавали перевагу польському елементу, відкривали численні шляхи для зловживань. Через запровадження майнового цензу права обирати громадську раду була позбавлена приблизно третина всіх селян.

У 1886 р. українське питання майже не сходило зі сторінок польської преси. "Gazeta Narodowa" розгорнула широку пропаганду, переконуючи читачів, що "боротьба в сеймі й поза сеймом відбувається не між Русинами і Поляками, а між Москалями і Поляками" [ ].

Таким чином, було запроваджено нове громадське і повітове управління, що закріпило панування польської шляхти у соціально-економічному (щодо селянства) й національному (щодо українського населення) плані". Тепер всі ці є найкращі особи, найрозумніші й найсправедливіші урядники... Нема серед них жодного, хто б визнавав засади німецько-жидівсько-святоюрської політики"... чужинці демонструють знання польської мови, а самі вчать цю мову цілими "днями й ночами", - писала наприкінці жовтня 1866 р. "Gazeta Narodowa" [ ].

Прийняття у 18766 р. законів про місцеве самоврядування поклало початок новим дискусіям, які тривали майже півстоліття. Ініціаторами дискусій, як правило, виступали українці. У листі українських сеймових послів до цісаря (початок 1867 р.) відзначалося, зокрема, що поляки за допомогою повітового представництва прагнуть "сільські громади совершенно в опіку взяти", в повітові ради можуть перетворитись у "конституційно-деспотичні" органи [ ].

У 70-х рр. ХІХ ст. наступив період глибокої економічної кризи господарства в Галичині, що супроводжувався різким падінням життєвого рівня населення. Ініціаторами сеймових внесків із вимогою ліквідувати повітові ради виступали як українські, так і польські селяни. При цьому говорилося про значні витрати, пов'язані з утриманням цих інституцій. Ці виступи відображали погляд пересічного галицького мешканця, яким був селянин або священик.

Проте тогочасне галицьке селянство не розуміло автономію як ієрархію влади. Автономія, в уяві українців та польського селянства, ототожнювалася з громадським самоврядуванням. Якщо в 70-ті рр. дилему "староства – повітові ради" українці вирішували на користь перших, та в наступне десятиріччя ілюзії про об'єктивність урядових органів влади поступово розвіювались. Поява такої тенденції не означала зникнення вимог ліквідації повітових рад. Вони й надалі викликали дискусії у середовищі українських політиків. 1889-1890 рр. питання повітових рад привертало увагу українського сеймового клубу. У 1890 р. український клуб з огляду на величезну кількість петицій, що надходили з провінцій, з вимогами ліквідувати повітові ради, вирішив докладніше розглянути це питання. Проте й це не дало позитивного результату, а там, де шляхом голосування українці добивалися більшості в повітових радах, власті не визнавали їх. Так було, наприклад, у Турці. У 1877 і 1880 рр. турківчани обирали повітову раду, де перевагу мали українці. Але продовжувала офіційно діяти стара рада (1874-1885). У повітових радах шляхта вбачала опору для польського елементу.

Закладений законом 1866 р. механізм, що надавав перевагу к повітових радах полякам, у 80-ті рр. вже не відповідав деяким новим тенденціям соціально-економічного (проникнення капіталістичних елементів) і суспільно-політичного (ріст національної свідомості українського населення) життя краю. Українці все активніше заявляли претензії на участь в усіх ланках системи крайового управління.

На зламі ХІХ-ХХ ст. вагомим чинником демократичного руху в Галичині була боротьба за реформу виборчої системи. Для українців, крім загальнодемократичного змісту, вона мала ще й важливе національне значення. Запровадження загального, прямого, рівного й таємного голосування однозначно робило українців панівним урядово-політичним елементом у східній частині провінції (зокрема, українці отримали б більшість у повітових радах Східної