Не змінилась сутність радянського тоталітарного режиму і після того як СРСР став переможцем у Другій світовій війні. Навпаки, післявоєнний період ознаменувався широкомасштабними наступом сталінізму на всі сфери суспільного життя, що мав на меті втримати під контролем духовне життя народу, розвиток суспільної думки і суспільних процесів. В умовах поглиблення “холодної війни” (глобального протистояння двох ідеологічних і політико- правових систем-Т.Ж.)- він був спрямований на нейтралізацію політико- правової активності громадських організацій, інтелектуальної діяльності національно- свідомої інтелігенції. В результаті в радянському суспільстві посилились, з одного боку- страх перед всемогутністю радянської тоталітарної системи, пасивність й інертність мислення переважної більшості суспільства, а з іншого- воля до боротьби, опору, протидії жорстокій системі, організації опозиційних груп і організацій. З особливою виразністю ці тенденції проявились вже після смерті Й.Сталіна (5 березня 1953р.), коли в СРСР розпочалися процеси певної лібералізації суспільної системи, здійснювані М.Хрущовим та його оточенням. Розпочався період “десталінізації”.

У широкому розумінні “дестанілізація” означала відхід від крайніх виявів “класичного сталінізму” в усіх сферах життя- політичній, економічній, соціальній, духовній. Дестанілізація була до кінця не усвідомленою спробою партійного керівництва перейти від моделі “жорсткого і всеохоплюючого тоталітаризму” до контрольованого партійною верхівкою авторитарного режиму. У вузькому розумінні “дестанілізація” пов`язувалася перш за все з критикою “культу особи”. Причому політична криза, яка виникла після смерті Й.Сталіна, носила двоякий характер. По-перше, вона торкнулася партійної еліти у зв`язку з трансформацією механізмів правління та боротьбою за розподіл влади. По-друге, вона вплинула на політичну систему- політичні інститути, правові норми, політичну культуру суспільства. [89,с.539] Кризові явища перепліталися, проникали одне в одне, і таким чином посилювали необхідність реформування суспільства.

Період дестанілізації, на думку більшості дослідників, можна розділити на три етапи.

Перший етап охоплює період з весни 1953р. до початку 1956р. і вважається періодом обережної та прихованої десталінізації, коли елементи сталінського минулого продовжували домінувати в політичній критиці та суспільній свідомості.

Другий етап десталінізації припадає на 1956-1961рр. Він проходив під знаком ХХ з`їзду КПРС. Саме в цей період здійснюється офіційна критика культу особи Й.Сталіна, що спричинила кардинальні зміни у функціонуванні державного механізму СРСР в напрямку його лібералізації і демократизації. При цьому значного реформування зазнала карально- репресивна система СРСР.

Третій етап десталінізації охоплює період з осені 1961р. і до осені 1964р. і відзначається згортанням процесу десталінізації. Саме в цей період радянська державно- політична система на чолі з ЦК КПРС показала власну обмеженість і непослідовність у критиці культу особи Й.Сталіна.[89,с.539-540].

В таких суперечливих суспільно- політичних умовах відбувалось формування нового покоління української інтелігенції. Свідомість цього покоління в меншій мірі була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередником. Воно характеризувалося здоровим індивідуалізмом, культом свободи самовираження, скептицизмом, гуманізмом, космополітичністю культурних смаків [87,с.14].

Вже на початку 1960х рр. це молоде покоління почали називати”шістдесятниками”. Цей термін, повний аналогіями з шістдесятниками ХІХст., був не тільки формальною ознакою, символом, а й частиною життєвого і морального кредо цієї частини інтелігенції.

Шістдесятники стали людьми, які почували себе вільними від старих догм і стереотипів, і це почуття, стан душі вони намагалися реалізувати у своїй творчості. Щирість почуттів глушила “внутрішнього редактора”, повна довіра до однодумців сприяла швидкому зближенню і згуртуванню, наївний романтизм допомагав долати перешкоди, певна поверховість осмислення попереднього досвіду створювала корисну на той час ілюзію перспективи.

Традиційно в центрі подій опинилася літературно- мистецька інтелігенція. Її нове покоління, крім більшої свободи, мало в активі ширшу ерудицію, вищий культурний рівень, талант і смак. Воно прагнуло до відновлення принципів соціалістичної справедливості, культивувало красу, виступало за подолання провінційності своєї культури. Лише окремі його представники (В.Мороз, В.Чорновол) виступали з політичними вимогами.

Недарма, характеризуючи покоління “шістдесятих”, В.Мороз підкреслював: “...То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло подумати про щось інше, а не тільки селянські умови існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської газети. Дзюба був одним з найвидатніших критиків СПУ... Одним словом люди на найвищих щаблях, ..які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти, але це були найкращі люди в розумінні моральному”[110,с.153]. В середовищі цього покоління, як зазначає О.Зорецький, “була стійка мода на західну літературу і публіцистику- виявом цього можна вважати популярність журналу “Всесвіт”, переклади творів іноземних авторів- Е.Хемінгуея, А.де Сент-Екзюпері, Е.Вітторіні, Г.Белла, М.Домбровської”[84,с.69]. Зауважимо, що хоча читання творів згаданих авторів прямо не заборонялося державою, але й не схвалювалося, не рекомендувалась для широкого читацького загалу.

Цікавою є і думка відомого західноєвропейського філософа і культуролога Одо Маркврода, який назвав шістдесятників “поколінням запізнілого непослуху, запізнілою реакцією на сталінізм”[83,с.7]. До того ж, як слушно зауважує О.Похльовська, “бунт шістдесятників- це перший в Радянському союзі свідомий бунт людини проти тоталітаризму в післясталінські часи”, а саме шістдесятництво стало “новим відліком часу інтелектуальної історії України”[112,с.67-70]. Причини руху шістдесятників, за словами відомого літературного критика Івана Світличного, слід шукати в усій тогочасній дійсності, “...коли слово почало розходитись з ділом, коли безкінечні реформи не приносили обіцяних благ- словом, коли в багатьох випадках стали виявлятися пережитки раніше вже засудженої партією політики- це підривало у людей віру в перетворення, які проходили в країні, породжувало скептицизм, змушувало людей де завгодно шукати відповіді на наболілі питання суспільного життя”[80,с.18]. Отож десталінізація спричинилась до суттєвих зрушень у суспільній свідомості.

В епіцентрі шістдесятництва знаходились поети (Л.Костенко, І.Драч, В.Симоненко), прозаїки (В.Шевчук, Г.Тютюнник), критики і публіцисти (Л.Лук`яненко, І.Дзюба, В.Чорновіл), художники (А.Горака, П.Заливаха), режисери (С.Параджанов, Ю.Іллєнко). Кожен з них- ціла