Гостра політична боротьба влітку 1989р. розгорнулася навколо підготовки закону про вибори народних депутатів УРСР, урядовий проект його було опубліковано 6 серпня. У відповідь демократичні сили створили 12 серпня комісію по підготовці альтернативного проекту закону про вибори. Відповідний проект закону було підготовлено до 1 вересня, а 14 вересня опубліковано у газеті “Літературна Україна”. В результаті влада ухвалила більш демократичний закон про вибори народних депутатів УРСР.

18 листопада 1989р. у Києві відбулась нарада представників 43 громадських організацій України, у тому числі Руху, ТУМу, “Зеленого світу”, “Меморіалу”, УГС, Української асоціації захисту історичного середовища (УАЗІС), асоціації “Виборець”, Всеукраїнського товариства репресованих, спілки незалежної української молоді (СНУМ), страйкових комітетів Донецька, Стаханова, Миколаєва, Львова [77,с.74].

На ній було вирішено ухвалити опозиційний Демократичний блок України. Нарада прийняла маніфест до виборців. Цей документ складався з трьох частин, перша з яких показувала безперспективність і безрезультатність перебудови для України. Друга частина стисло характеризувала суспільство, в якому жили українські громадяни, а в третій перераховувались вимоги, з яким виступає Демократичний блок. В цьому документі, зокрема, відзначалась: “Ми закликаємо до згуртування всіх демократичних сил України з метою обрання кандидатів, які зможуть забезпечити народу України свободу, добробут, справедливість”[6,с.2].

На Львівщині Демократичний блок висунув кандидатами В.Чорновола, М.Косіва, М.Гориня, С.Хмару і В.Марівського. Для більш ефективного проведення своєї передвиборчої боротьби В.Чорновіл у січні 1990р. організовував Українську незалежну видоавничо- інформаційну спілку (УНВІС), в склад якої увійшли також Леонід Мілевський (Київ), Володимир Марський (Львів), Анатолій Доценко і Микола Муратов (Москва). Названа видавничо- інформаційна спілка покликана була об`єднати широкі “журналістські й літературні сили, які могли б якісно підняти пропаганду національно- визвольних ідей”[86,с.368]. УНВІС почала видавати свій періодичний орган- газету “Інформатор”. Водночас В.Чорновіл виступив за те, щоб УГС або щоб влилася в Рух, або трансформувалася у модерну партію радикального політичною програмою. У своїй передвиборчій програмі відомий український дисидент виступив за прийняття закону про суверенітет України та нової Конституції України, законів про землю, національну символіку, закликав запровадити інститут громадянства і республіканську грошову одиницю [77,с.77].

Тим часом в країні визрівала абсолютно нова політична ситуація. Реальні владні повноваження зміщуються від партійних до державних органів управління. Партійні комітети стрімко втрачали рештки влади, найдалекоглядніші з партійних функціонерів почали шукати нових посад у державному апараті, в радянських структурах влади.

4 березня 1990р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР по місцевих рад. Вони відзначалися великою суспільною активністю: на виборчі дільниці з`явилося 85% тих, хто був занесений до виборчих списків [126,с.521]. Демократичний блок, ядром якого був Рух та інші національно- демократичні організації, отримав 111 місць. В подальшому, в парламенті до них приєдналася ще група депутатів, що надало можливість створити опозиційний блок у Верховній Раді УРСР в кількості 130 осіб- Народну Раду. Головою її був обраний академік Ігор Юхновський [115,с.273]. понад 2/3 складу Львівської обласної ради склали активісти Руху, УГС, СНУМу. Вони ж склали більшість у міських і районних радах Львова, Драгобича, Стрия, Червонограда, Миколаєва. Повністю з представників цих організацій сформовано міську раду м.Трускавець. В Івано- Франківській обласній раді представники опозицій становили 78,7%, міський- 86%, у Тернопільській обласній раді- 60% від загального складу. Опозицією завойовано майже 40% місць у Київській міській, 2/3- у Харківській обласній і міській радах. Не потрапили до складу обласних рад окремі секретарі обкомів, не обрано відповідних рад близько 80 перших секретарів міськкомів і райкомів партій, у тому числі в Донецькій, Івано-Франківській областях- кожного четвертого, у Криму- кожного п`ятого[104,с.35].

вибори засвідчили певну радикалізацію суспільних настроїв, показали, що поляризація та розмежування політичних сил здебільшого завершилися, лінії та кінцеві цілі визначилися, розпочалася боротьба за принципом “хто- кого”.

Депутатом Львівської обласної Ради та Верховної Ради УРСР був обраний В`ячеслав Максимович Чорновіл, який 4 квітня 1990р. голосами демократичної більшості був затверджений на посаді голови Львівської обласної Ради народних депутатів. Так вперше в радянській історії представник опозиційних сил очолив одну з найбільших і найрозвинутіших областей України. Заступником голови Львівської обласної Ради, за пропозицією В.Чорновола, було обрано правозахисника Івана Геля. Офіційним друкованим органом стала газета “За вільну Україну” (редактор В.Базів). Про підтримку нової демократичної влади Львівщини заявили Вайське товариство імені А.Сахарова, Польське товариство Львівської землі. Натомість неприсиренну опозицію щодо нової влади зайняла місцева партійна номенклатура на чолі з першим секретарем Львівського обкому КПУ В`ячеславом Секретарюком, який в газеті “Вільна Україна” часто критикує обласну раду за “політичну неграмотність”, “антирадянську позицію”, “націоналістичну політику”[23,с.886].

Незважаючи на великий опір консервативних кіл, Львівська обласна Рада починає відроджувати національні святині, традиції, приступає до проведення адміністративної, земельної, житлової реформи, вживає заходи щодо забезпечення охорони довкілля [58,с.2].

На легальне становище в області переходить грекокатолицька церква. 17 березня 1990р. в Преображенській церків м.Львова відбулася нарада єпископів УГКЦ, котрі прийняли заяву з вимогами: подати УГКЦ статус юридичної особи, повернути собор св.Юра й усі інші церкви, що належали греко- католицькій церкві; визнати недійсним рішення собору 1946р.; повернути все майно, що належало УГКЦ до 1946р.

Водночас активізувалися прихильники Української автокефальної православної церкви (УАПУ). На перше квітня близько 360 колишніх релігійних громад РПЦ заявили про вихід з-під юрисдикції Московського патріархату і про бажання належати до УАПЦ [104,с.36].

15 травня 1990р. Верховна Рада УРСР 12-го скликання вперше почала працювати як парламент- на постійній основі. Сформувалися два блоки депутатів-