Водночас у 1975р. разом з Борисом Пепсоном В`ячеслав Максимович Чорновіл пише книгу “Хроніка таборових буднів”, яка була нелегально передана з табору за кордон і надрукована багатьма зарубіжними виданнями.

На початку 1978р. його було відправлено на заслання в с.Чаппанду (Якутія), де працював чорнорабом у радгоспі, пізніше в Нюрбі- постачальником. Там він пише брошуру про боротьбу за статус політв`язня в таборах під назвою “Тімку один рік” (1977-1978). В результаті у 1978р. В.Чорновола було прийнято в члени міжнародного Пен-клубу [64.c,42].

У лютому 1979р. перебуваючи в засланні, український правозахисник Чорновіл разом з 8 іншими ув`язненими дисидентами подає заяву про вступ в Українську Гельсінську Групу- організацію українських правозахисників, що була створена 9 листопада 1976р. в результаті у квітні 1980р. був знову заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі. У 1983р. був звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. У 1983-1985рр. працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у м.Похровику і водночас пише багато статей на політичні і літературні теми [64,с.42].

Таким чином, розгортання процесів десталінізації, розповсюдження принципів плюралізму в культурно- ідеологічній сфері життя радянського суспільства, вихід на арену суспільно- політичного життя покоління “шістдесятників”, політико- правове й інтелектуальне середовище, в якому зростав і виховувався В`ячеслав Максимович Чорновіл- все це вплинуло на формування його як творчої особистості, активного громадянсько- політичного діяча, патріота своєї української землі. Як і Л.Костенко, В.Стус, В.Мороз, І.Світличний, І.Дзюба, він стає справжнім символом українського дисидентства 60-80х років ХХст., гідним продовжувачем справи боротьби попередніх поколінь за політичну незалежність України чи принаймні її суверенних прав у складі СРСР. В.Чорновіл стає також одним з лідерів правозахисного руху в Радянському Союзі.

Усвідомлення амбівалентності природи радянського суспільно- політичного устрою, суперечливості офіційної ідеології, знайомство з кращими представниками покоління “шістдесятників” спричинюють значну еволюцію ідейно- політичних уподобань колишнього комсомольського ватажка. Він свідомо обирає шлях бунту, безкомпромісної боротьби з проявами тоталітаризму у суспільному житті.

Судові процеси 1965-1966 і 1972-1973 років, які були спровоковані радянськими консервативними колами, змусили критично мислячих особистостей того часу, зокрема В.Чорновола, чітко і однозначно заявити про свою громадянську позицію, виступити на захист дотримання міжнародних правових конвенцій і чинного радянського законодавства. У відповідь- арешти, тюрьми, заслання. Однак і в таборах не припиняється активна публіцистична і правозахисна діяльність дисидента Чорновола. Він бере активну участь в організації політичних страйків, голодувань, пише звернення до міжнародної громадськості і вищого політичного керівництва СРСР і УРСР, стає членом правозахисної організації УГГ, бореться за юридичне оформлення статусу політв`язня.

Отож в 1970- початку 1980-х років В.Чорновіл стає одним з найбільш відомих радянських дисидентів, здобуває великий моральний авторитет в середовищі українських правозахисників, визнаним лідером неконформістської частини української інтелігенції.

Розділ ІІІ.

На березневому пленумі ЦК КПРС новим генсеком було обрано М.С.Горбачева, який оголосив курс на “перебудову”. Розпочалася нова доба в історії радянського суспільства. Започатковуючи “перебудову”, М.Горбачов, як і його попередник М.Хрущов, намагався модернізувати та удосконалити існуючу радянську політичну систему, не торкаючись при цьому її базових засад. Однак проголошені офіційним керівництвом свободи започаткували політичні процеси, які швидко вийшли за межі, встановлені “перебудовою” і в кінцевому підсумку привели до розпаду Радянського Союзу.

У перебудовному процесі сучасні дослідники виділяють три етапи [104,с.13].

Перший, припадаючи на 1985-1986 роки, проходив під гаслом “прискорення”, і був цілком контрольований ініціаторами “перебудови”. При цьому пропонувалося активно запроваджувати у виробництво сучасну техніку і високопродуктивні технології. Але ці наміри базувалися на старій командно- адміністративній основі і не зачіпали основних підвалин соціалістичної системи з її “урівняльним розподіленням результатів праці”. Показовою в цьому контексті є скликана у червні 1985 року в Москві Всесоюзна нарада з питань науково- технічного прогресу, яка засвідчила, що її організатори та усасники “були глибоко переконані в тому, що всі проблеми можна роз`язати, апелюючи до активності і старанності відповідальних осіб”[66,с.677].

Другий етап перебудови охоплював хронологічні рамки 1987-1988 років. Він, на відміну від першого, проходив під гаслом “Більше демократії” і характеризувався провалом започаткованих Москвою економічних реформ та пробудженням суспільства від політичної летаргії під впливом політики “гласності”. На цьому етапі починають створюватися політичні клуби та неформальні організації, які згодом переростуть у національні фронти та політичні партії.

Третій етап “перебудови” характеризується поглибленням реформаторських зусиль команди М.Горбачова в період 1989-1991 років, що знайшло своє відображення у великих виборах до органів державного управління та в розщепленні компартійно- радянської влади на самостійні гілки- владу партійних комітетів та владу радянських органів. Початком цих процесів вважається ХІХ конференція КПРС (червень- липень 1988р.), на якій М.Горбачов проголосив конституційну реформу. Тоталітарна система влади почала поступово переростати у демократичну, що в кінцевому результаті призвело до розпаду СРСР і ліквідації КПРС.

Сьогодні існують дві протилежні оцінки діяльності М.Горбачова як політичного і державного діяча та започаткованої ним “перебудови”. Прихильниками першої є ті, хто вважає політичну діяльність М.Горбачова і його соратників деструктивною. На їх думку, політика “перебудови” максимально сприяла розпаду могутньої соціалістичної системи, яка впродовж свого 70-річного існування неодноразово доводила власну “живучість” і величезний потенціал,