Прихильниками іншої точки зору є представники демократичних кіл, котрі вважають, що зміни, які відбулися в період горбачовської “перебудови”, носили загалом конструктивний характер. На їх думку, процес руйнування радянської тоталітарної системи, розпочався ще задовго до приходу М.Горбачова до влади. Системна криза, що охопила радянське суспільство, стала помітною вже в добу “пізнього сталінізму” і досягла свою апогею в роки правління Л.Брежнєва. так, один з найавторитетніших американських радянологів М.Мале, аналізуючи причини системної кризи в радянському суспільстві 60-80х років, зазначав: “Протягом цих двадцяти років криза поглиблювалася... І не тільки тому, що країною правила зашкарубла геронтократія, якій бракувало бажання для здійснення реформ... Більш глибоку причину застою слід шукати в базових структурах самої радянської системи. Кожна з цих структур- економіка, управління, ідеологія, “блок” народних демократичних держав- почали розпадатися”. Далі М.Мале робить висновок: “Рахунок за дорогі успіхи героїчної доби радянського соціалізму нарешті належало сплатити. У цілком логічно, що вся система, створена Леніним і Сталіним, повільно входила в суцільну кризу”[89,с.676].

Отож, конструктивність горбачовських реформ полягала, перш за все, в тому, що започатковані “відкритість, “демократизація” і “гласність” дозволили громадянам СРСР по-іншому подивитися на існуючий при соціалістичному ладі стан речей, висунути на всенародне обговорення найбільш болючі проблеми радянського суспільства.

На Україні справжніми піонерами, які виступили за поширення “демократизації” і “гласності” стали члени “спілки письменників України” та їх центральний друкований орган- газета “Літературна Україна”. Саме зі сторінок цього видання український читач мав змогу дізнатися про трагедію голодовку 1932-1933 років та її справжніх винуватців, про митців “розстріляного відродження” 1920-1930-х років, про масовість сталінських репресій на Україні.

Значний вплив на політичну ситуацію в Україні мала Чорнобильська трагедія у квітні 1986 року. Злочинна бездіяльність республіканського керівництва, яке замовчувало наслідки катастрофи, відсутність ефективної програми допомоги населенню республіки з боку загальносоюзних органів ще раз продемонстрували неспроможність КПРС-КПУ ефективно керувати економічною і соціальною сферами радянського суспільства.

Все це призвело до радикальної переоцінки соціалістичних реалій в українській суспільнополітичній думці та активізувало послух альтернативних ідеологій комунізму шляхів розвитку української нації. О.Гороль справедливо зазначає, що під впливом цих подій на певному етапі “перебудови” “стався розрив між радикалізацією громадянської думки і повільним ходом “перебудови”[77,с.9].

Отож вже на початковому етапі перебудови помітилось пожвавлення неформального руху. Найбільш активною та суспільно значимою частиною спектра неформального руху у нашій республіці стали суспільно- політичні, культурно- історичні та економічні громадські формування. Енергійна робота з вирішення життєво важливих суспільних питань, утвердження ідей гуманізму та демократизму, надання імпульсів формуванню національної свідомості, висунення, альтернативних офіційним, лідерів, проектів та програм дозволили їм відіграти значну роль у процесі національного відродження України.

Ключовими проблемами, на яких акцентували свою увагу об`єднання, були:

-ліквідація “білих плям” історії;

-відновлення прав української мови і надання їй статусу державної;

-екологічна проблема.

За офіційними даними, на червень 1989 року в УРСР діяло близько 47 тис. неформальних груп і організацій [72,с.44-45].

Крім того, незважаючи на певне пом`якшення суспільно- політичного клімату в УРСР, демократизацію окремих ланок державного управління, в республіці продовжувалась репресивна діяльність радянських каральних органів. Так, за даними Ю.Данилюка і О.Бажана, протягом 1985р. органами КДБ СРСР було профілактовано 15 тисяч громадян, 25 громадян притягнуто до кримінальної відповідальності; 209 чоловік направлено на примусове лікування в психіатричні лікарні. У 1987р., за інформацією голови КДБ СРСР В.Чернікова, у тюрмах СРСР ще знаходилося 288 політв`язнів, а 96 осіб відбували лікування у закладах спеціального типу [80,с.529,531].

Тож цілком закономірно, що в таких суперечливих суспільно- політичних умовах В.Чорновіл, після отримання дозволу повернутися на Україну (травень 1985р.) і оселитися у Львові, зміг улаштуватися на роботу тільки кочегаром у міськрайбудтресті та школі- інтернаті. З того часу починається його кропітка праця по згуртуванню навколо себе суспільноактивних людей, написання низки нових публіцистичних нарисів.

Влітку 1987р. В.Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом наступних двох років. Випуск сьомий було видано за кордоном видавництвом “Сучасність”, а решта номерів (8-13)- закордонним представництвом Української Гельсінської спілки в Нью-Йорку. Водночас №7-10 було надруковано видавництвом “Смолоскип”. Так після більш як 12-річної перерви знову з`явився “Український вісник”, який, як і в 1970-ті рр., став одним з найважливіших видань незалежної української суспільно- політичної думки.

У VII випуску було опубліковано велику публіцистичну статтю В.Чорновола у формі відкритого листа до М.Горбачова про проблеми демократизації суспільства на права української нації. У цьому листі відомий дисидент поставив у відповідну площину питання про розмежування між дисидентами- “піонерами гласності і перебудови” і “перебудівниками” типу Віталія Коротича і Бориса Олійника [49,с.70]. Для нього незадовільним є той факт, що “на практиці перебулова в національному питанні обмежується поки що тим, що діячам національної культури, перш за все письменникам, дали змогу побалакати... про гнітюче становище національних мов і всієї культурної спадщини своїх народів” [49,с.74]. Отож для вирішення національного питання він пропонував: “провести спеціальний пленум ЦК КПРС, ...сказати всю правду про дійсне становище неросійських народів СРСР, про фіктивний характер їхньої державності, про цілковиту невідповідність цього явища ленінським заповітом”. У підготовці до такого спеціального пленуму Чорновіл радив Горбачову використати відповідні праці В.Леніна, М.Скрипника, В.Чубарова, Г.Петровського, а також працю “Інтерналізм чи русифікація?” І.Дзюби [49,с.75-76]. На його думку, національне питання необхідно вирішити повністю.