Важливе значення надає В.Чорновіл необхідності ліквідації “білих плям” в політичній історії України ХХ століття:

-потрібно створити принципово нову концепцію історії УНР і ЗУНР;

-реабілітації потребують імена В.Винниченка, М.Грушевського, М.Скрипника;

-треба сказати правду про “справу міфічної СВУ, що поклала початок масовому знищенню української інтелігенції і згортанню українізації”, “моторошний голод 1932-1933 років”;

-“непросто, але потрібно згадати і таку сторінку української історії, як партизанська і підпільна боротьба в Західній Україні в 40-х і початку 50-х рр.”;

-“треба відверто визнати, що репресії проти українських “шістдесятників” після усунення Хрущова були нічим іншим як великодержавно- шовіністичною реакцією на українське національно- культурне відродження”[49,с.78-85].

Таким чином, В.Чорновіл виступив з умісною програмою вирішення національного питання в СРСР, показав необхідність подолання існуючих історичних фальсифікацій та офіційних догм і стереотипів, що свідчило про його високу політичну зрілість. Вже на той час він доходить висновку, що “коріння проблем, що нагромодилися в національному питанні... виходить із самої пануючої ідеології, із марксизму- ленінізму”[52,с.63], а тому “перегляд національної політики в СРСР треба починати з перегляду застарілих ідеологічних догм, реальної оцінки національної політики за всі роки радянської влади та сьогоднішнього становища”[52,с.67].

Водночас В.Чорновіл бере активну участь в організації правозахисних груп і організацій. Так, 6 вересня 1987р. з ініціативи В.Чорновола, М.Горина, З.Попадюка, І.Геля і В.Борладену була створена Українська ініціативна група за звільнення українських в`язнів. Ця Група звернулася до уряду СРСР з наступними вимогами:

а)звільнити всіх політв`язнів із концтаборів, тюрем, психотюрем;

б)виключити із КК УРСР і кодеків інших республік дискримінаційні антиконституційні статті, на основі яких ув`язнювали і тих, хто знаходився в опозиції, і навіть тих, хто просто мислив нестандартно;

в)повністю реабілітувати всіх українських в`язнів сумління з відповідною компенсацією;

г)повернути на Україну тіла тих в`язнів сумління, що загинули в концтаборах [41,с.147-148].

8 вересня 1987р. було заявлено про створення Вірмено- українського комітету захисту політв`язнів, який очами Паруйр Айрмк`ян і В`ячеслав Чорновіл [41,с.148].

19 вересня 1987р. В.Чорновіл і М.Горинь як редактори “Українського вісника” зустрілися з американською журналісткою Мартою Коломієць і дали їй інтерв`ю. Цей факт послужив підставою для розгортання у пресі, по радіо і телебаченні кампанії погроз і психологічних залякувань. У відповідь в “Колонці редактора” В.Чорновіл поінформував українську і зарубіжну громадськість: “На наше здивування, відкриті контакти з американською журналісткою супроводжувались нав`язливим стеженням, ...а при виїзді з СРСР у Марти Коломієць були відібрані... відеокасети і записи її бесіди з М.Горинем та В.Чорноволом”[41,с.6].

13 листопада 1987р. газета “Радянська Україна” надрукувала статтю П.Вільхового, в якій “антирадянська” позиція редакторів “Українського вісника”. Органами держбезпеки і партійним апаратом, в свою чергу, були організовані збори на заводах та інститутах м.Львова і м.Києва [86,с.325]. У відповідь на ці цькування В.Чорновіл і П.Скачок 30 листопада 1987р. звернулися до міжнародної преси з спеціальною заявою, в якій повідомляли факти про переслідування і просили допомоги у світової громадськості [86,с.332].

11 березня 1988р. В.Чорновіл разом з М.Горинем і З.Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Головою УГГ став відомий правозахисник з 26 річним стажем ув`язнення Л.Лук`яненка. До складу виконавчого комітету увійшли М.Горинь, З.Красівський та В.Чорновіл, до закордонного представництва УГГ- М.Руденко, Л.Плющ, Н.Світлична.

3 липня 1988р. УГГ було реорганізовано в УГС (Українську Гельсінську спілку) В.Чорновіл стає одним з авторів “Декларації принципів УГС”, яка була оприлюднена 7 липня на 50-тисячному мітингу в Львові. Цей програмний документ передбачав трансформацію СРСР шляхом радикальної ломки державного устрою у конференцію незалежних держав; Виституційне визначне державного статусу української мови; ліквідацію монополії на владу, передачу владних важелів з рук КПРС демократично обраним рядом, відновлення права України неповноцінну дипломатичну діяльність; запровадження республіканського госпрозрахунку, розвиток ринкових відносин; припинення будівництва АЕС на території республіки і перегляд КК УРСР, усунення з нього 62 статті (“антирадянська пропаганда і агітація”) і скорочення армії, утворення республіканських збройних формувань, проходження військової служби громадянами республіки на території України; відновлення у правах УАПУ та ІГКЦ [115,с.634-640].

На відміну від заяв членів УГГ 1970х років, в “Декларації принципів” не ставилося питання про незалежність України. Подальший розвиток подій показав, що такий політичний хід В.Чорновола і інших авторів “Декларації” був цілком виправданим. Тимчасова відсутність гасла незалежності дозволила УГС, по-перше, отримати статус легальної організації, що, в свою чергу, дало можливість розгорнути активну організаційну діяльність; по-друге, розширити коло своїх прихильників, яке охоплювало майже всі регіони України. В той же час окреслені в “Декларації” програмові вимоги логічно вели до висновку про те, що їх реалізація можлива лише за умови здобуття Україною незалежності.

Все це добре усвідомлювали представники вищої партійної номенклатури і в газетах “Радянська Україна”, “Вільна Україна”, “Ленінська молодь”, “Львівська правда” появляються брудні пасквілі і обвинувачувальні статті на адресу лідерів українського правозахисного руху.

У зв`язку з намаганням офіційної преси, радіо і телебачення представити УГС і весь дисидентський рух як “розпалювачів міжнаціональної ворожнечі”, 2 липня 1988р. виконавчий комітет УГС видав звернення до неукраїнського населення України. В ньому на численних фактах доводилась вся абсурдність офіційних наклепів на діяльність УГС і заявлялось, що дана правозахисна організація виступає за найширші гарантії національно- культурних прав національних меншин в Україні, утворення національно- територіальних утворень, за легальне відновлення в складі УРСР Кримської АРСР [86,с.352-353].