Водночас він разом з іншими членами УГС пробує роз`яснити позицію українських правозахисників. Зокрема, 15 липня 1988р. В.Чорновіл і брати Горині зустрілися з кореспондентами газет “Комсомольська правда”, “Советская культура”, “Культура і життя”. Розмова пройшла в конструктивному руслі, представники УГС розкрили суть “Декларації принципів” і роз`яснили свою громадсько- політичну позицію. Кореспондент “Комсомольської правди” В.Попов після бесіди пише статтю, в якій підкреслює, що Чорновіл і інші українські дисиденти- це “освічені і досвідчені люди, які керуються не лише емоціями, а ідеями і не випадково вони перші приносять на мітинги портрети В.Леніна і М.Горбачова, часто цитують Леніна, Маркса... А з ідеями треба воювати ідеями, діяльність цих людей переросла газетні штампи”[86,с.340]. На жаль, офіційна влада не хотіла адекватно реагувати на подібні політично зрілі виважені застереження.

Тим часом 10 грудня 1988р. українська опозиція оголосила мітинг на честь 40-річчя Загальної Декларації прав людини. Влада переходить до практики превентивних арештів. 3 грудня 1988р. було заарештовано С.Хмару і на 15 діб запроторено до в`язниці. 6 грудня у міськвиконком для “профілактичної бесіди” було запрошено В.Чорновола [86,с.341]. На розгін мітингу було підготовлено 88-у роту спеціального призначення, курсантів і міліціонерів з усієї області. У зв`язку з оголошенням владою 10 грудня 1988р. Днем жалоби за жертвами вірменського землетрусу, виконавчий комітет УГС за ініціативою журналіста Чорновола схвалив єдине правильне рішення- перетворити мітинг на жалобний і провести збір коштів для братнього вірменського народу. На мітингу, долаючи опір місцевих чиновників і міліцейських генералів, В.Чорновіл все таки домігся права прочитати телеграму УГС до вірменського народу. Хвилиною мовчання він попросив солідаризуватися з вірменським народом [86,с.344]. Все це є яскравим свідченням, що вже тоді Чорновіл мав великий авторитет у Львові. Крім того, на нашу думку, наведені приклади є підтвердженням того, що на 1988р. в СРСР пройшли незворотні демократичні зміни, а суспільство стало більш розкутим і позбавленим великого страху перед репресіями. За спостереженнями канадського дослідника Дейвіда Марплза велике значення мав і той факт, що в Україні “гласність розвинулася набагато скоріше, ніж перебудова”[107,с.83], з чим важко не погодитися. До того ж за слушним зауваженням діаспорного політолога Володимира Мазура важливе значення мав той факт, що в Україні передові люди використовували “перебудову” для підняття національної свідомості мас [106,с.460].

Особливої уваги заслуговує участь В.Чорновола в процесі легалізації УГКЦ та відродження УАПЦ. Так, 26 лютого 1989р. він взяв участь у національно- релігійній демонстрації біля собору св.Ігора у Львові, в якій взяло участь близько 30 тисяч осіб. 12 березня 1989р. біля Успенської церкви у Львові зібрався 40-тисячний мітинг, на якому виступили В.Чорновіл, Б.Горинь та інші українські правозахисники, які закликали владу легалізувати УГКЦ. Після того, як мітинг було розігнано, на декілька днів заарештовано В`ячеслава Максимовича з дружиною Атеною Пашко та сином Тарасом [86,с.348-349]. Крім того, Чорновіл зумів умовити єпископів і церковних активістів УГКЦ доручити керівництво Комітету сприяння легалізації УГКЦ світській людині, колишньому політв`язневі І.Гелю.

12 січня 1989р. з ініціативи В.Чорновола прес-служба УГС виступає з закликом до українського народу відзначити 70-у річницю Акту соборності України. 22 січня у Львові на площі собору св.Юра відбувся урочистий мітинг, в якому взяло участь 10-15 тисяч людей. У відповідь В.Щербицький звинуватив УГС у “політичному авантюризмі”, “антирадянщині”. Отож 14 червня 1989р. В.Чорновіл пише відкритого листа на ім`я першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, в якому звинувачує вище партійне керівництво республіки у тотальній русифікації всіх сторін життя, переслідуванні інакомислячих, бездарному господарюванні, маніпулюванні громадською думкою. Зокрема, він підкреслював: “Як соратник Брежнєва і один із “архітекторів застою”, Ви залишаєтесь ворогом №1 будь- якого суспільного поступу в Україні”[55,с.992]. Справедливим було і наступне зауваження керівника прес-служби УГС: “Ви звинувачуєте нас у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, ніби це не ви протягом десятиліть завзято проводили Брежнєвсько- Хрущовську політику активного перемішування населення... Ніби це не ви виганяли з міст нашу мову, топтали нашу культуру, протягуючи і вивищуючи при цьому “велику інтернаціональну мову і культуру” зайнятого російського населення і створюючи саме цим передумови для міжнаціональних конфліктів”[55,с.993].

тим часом 16 лютого 1989 року в газеті “Літературна Україна” був опублікований проект програми Народного Руху України (НРУ) за перебудову, авторами якого були І.Драч, Ю.Мушкетик, Д.Павличко, В.Терен, Б.Олійник та інші українські письменники. Розробляючи програму НРУ, її автори виходили з того, що ця організація повинна бути не політичною партією, а загальнонаціональним рухом, який би об`єднав широкі верстви населення України. Об`єднання мало допомагати “перебудові” “знизу”. Основна мета діяльності Руху, згідно з проектом програми, полягала у “сприянні Комуністичній партії у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який служив би розвитку суспільства, що грунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці. В національному питанні проект програми НРУ перебдачав:

-законодавче забезпечення відновлення і утвердження української мови;

-надання українській мові статусу державної;

-державне сприяння роботі ТУМу та інших національно- культурних товариств республіки;

-виховання в української молоді національної гідності, історичної пам`яті, дбайливого ставлення до національної культурної спадщини [89,с.687-689].

Незважаючи на протидію партійного керівництва, ідея створення Руху набувала все більшої підтримки серед української громадськості. Особливо активно її підтримало населення західноукраїнських областей. У