Вже у кінці серпня- на початку вересня 1965 року без жодних правових підстав було заарештовано кілька десятків представників молодої творчої і наукової інтелігенції, в тому числі літературного критика І.Світличного, мистецтвознавця Б.Горина, психолога М.Горина, художника П.Заливаху, літературознавця М.Косіва, історика В.Мороза та інших. Почали поширюватися чутки про те, що буцімто відкрито націоналістичне підпілля, велику антирадянську організацію.

4 вересня 1965р. в кінотеатрі “Україна” відбувалася прем`єра фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків”. Після виступу автора слово взяв відомий літературний критик І.Дзюба, який несподівано для “офіційних осіб” повідомив присутніх, що в Україні відбуваються таємні арешти, назвав прізвища заарештованих. Хтось увімкнув пожежну сигналізацію, щоб заглушити промовця. Тоді І.Дзюбу підтримав журналіст В.Чорновіл, який кинув в зал: “Хто проти тиранії- вставайте!”. Частина присутніх підвелася з місць. Після перегляду стрічки заклик до протесту підтримав поет В.Стус [87,с.48-49].

Так вперше молодий київський журналіст публічно чітко і однозначно виявив своє несприйняття тогочасних проявів тоталітаризму в суспільному житті, проявив високу громадянську мужність і солідарність з ув`язненими інакодумцями.

За цей виступ І.Дзюбу було звільнено з роботи у видавництві “Молодь”, а В.Чорноволу оголошено сувору комсомольську догану і звільнено з роботи в газеті “Молода гвардія”[64,с.39]. Однак мододий журналіст не кається і навіть пише листа до ЦК ЛКСМУ і ЦК КПУ, в якому зауважує: “...Мене, як багатьох інших глибоко стурбували обшуки, затримання та арешти серед української інтелігенції... Із деким із заарештованих я знайомий особисто і глибоко переконаний, що жодної вини перед своїм народом і перед законом вони не мають”[14,с.248]. У відповідь- обшук на київській квартирі Чорновола.

Водночас молодий київський журналіст пише працю “Правосуддя чи рецидиви терору?”, в якій намагається розкрити зловісний механізм політичних репресій 1965-1966 років, показати аморальність правоохоронних органів, розповісти про долю своїх товаришів, які за власні погляди опинилися у в`язницях і таборах. В книзі наводилось чимало різноманітних документів- петицій, листів, уривків з стенограм судових засідань, що й сьогодні робить її цінним джерелом для дослідження українського національного руху 1960х років.

Рукопис книги “Правосуддя чи рецидиви терору?”, підготовлений протягом перших місяців 1966р., був офіційно надісланий першому секретарю ЦК КПУ П.Шелесту, голові КДБ В.Нікітченку, прокурору УРСР Ф.Глуху, голові Верховного Суду В.Зайчуку, переданий кільком депутатам Верховної Ради України- О.Гончару, А.Малишку, М.Стельмаху та іншим. Дещо пізніше російський переклад праці, здійснений в Інституті мовознавства з ініціативи З.Франка, був надісланий до ЦК КПРС, розповсюджений серед московських правозахисників. Одночасно з цим, праця була переправлена за кордон і під назвою “Я нічого у Вас не прошу”, опублікована в часописі “Новий шлях”, а в 1968р. вона вийшла окремим виданням в Торонто (Канада) [80,с.64].

У 1966р. В.Чорновіл укладає збірник “Лихо з розуму”, в якому подав короткі відомості про 20 заарештованих українських дисидентів- Я.Геврича, І.Геля, І.Герепу, М.Зваричевську, В.Мороза, С.Караванського, М.Масютко, М.Осадчого, А.Шевчука та інших [20].

Причому підсудні виступають в опублікованих матеріалах, як обвинувачувачі. Вони звинувачують правоохоронні органи у безправстві, прокуратуру- в порушенні законів, уряд- в спотворенні конституції та принципів соціалістичної справедливості [20,с.11]. перед читачем поставали не абстрактні “буржуазні націоналісти” та “антирадянщики”, а конкретні живі люди, в багатьох випадках талановиті і обдаровані, вся провина яких полягала в тому, що вони не бажали миритися з беззаконням, нерівноправним становищем власного народу, занепадом рідної мови і культури [20].

Вже у листопаді 1967р. матеріали В.Чорновола почали передавати радіостанції “Свобода”, “Голос Америки”, “Рим”, “Сі-Бі-Сі” (Канада), публікуватись в журналах “Визвольний шлях” (Лондон), “Сучасність” (Мюнхен), газетами “Вільне слово”, “Гомін України”, “Канадський фермер” [87,с.105]. На той ефект, який книга справила в світі, звертало увагу видавництво “Перша українська друкарня у Франції”, що підготувало до друку перше її видання:

“До 50-ліття жовтневого перевороту по всьому світу гудуть фанфари “творчих перемог соціалізму”, підкріплені легендою деспотинізації, ліквідації терору. Але це тільки нове ошуканство, СРСР залишився тюрмою народів”[20,с.8]. Гострою полемічністю відзначалася і стаття В.Чорновола “Як і що обстоює Богдан Стенчук (66 запитань і зауваг)”, в якій він аргументовано звинуватив критика Б.Стенчука у тенденційності, суб`єктивізмі, фальсифікації історичних фактів, бажанні заплямувати чесне ім`я І.Дзюби на догоду партійним чиновникам [47,с.750-775].

22 травня 1967р. В.Чорновіл надіслав відкритого листа на ім`я Генерального прокурора УРСР, голови Верховного суду УРСР та голови КДБ УРСР, що був надрукований у журналі “Визвольний шлях” (1967.-кн.11-12). У цьому листі з великою гіркотою київський журналіст зауважує: “Кого ж кидають сьогодні в Україні за грати? Кидають молодь, яка виросла при радянській владі, яку виховувала радянська школа, радянські вузи, комсомол... І нікому не спало на думку пошукати причини глибшої за нудні теревені про вплив буржуазної ідеології та про буржуазний націоналізм” [46,с.1371-1372].

Така активна громадсько- публіцистична діяльність В.Чорновола не могла не викликати адекватної реакції з боку радянських репресивно- каральних органів.

В результаті 3 серпня 1967р. відомого дисидента було заарештовано за звинуваченням у “поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад” за ст.187(Ч.1)КК УРСР [64,с.40].

Судили В`ячеслава Максимовича 15 листопада 1967р. у Львівському обласному суді. Морально- психологічну підтримку підсудимому подавали Л.Костенко, І.Дзюба, І.Драч, І.Світличний. У своєму останньому слові Чорновіл заявив: “Я вважаю, що суд наді мною- далеко не рядовий суд, а навіть якоюсь мірою етапний. Бо тут судять не тільки мене як особу, тут судять думку”[14,с.249]. Незважаючи на те, що звинувачення не змогло висунути проти В.Чорновола жодних аргументованих звинувачень і не змогло навіть виставити проти нього жодного серйозного свідка, його все-