Довгий час після звільнення В.Чорновіл був вимушеним безробітним. Лише восени 1969р. він почав працювати на метеорологічній станції в Закарпатті, а вже в кінці лютого 1970р. був звільнений з роботи з формулюванням “непридатний до праці”, що після протесту було замінено “за власним бажанням”[37,с.206]. Пізніше працював землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем станції Скнилів у Львові.

В це час В.Чорновіл активно включається у правозахисний рух, виступає за дотримання конституції СРСР і чинного радянського законодавства, за гуманне ставлення до політичних в`язнів.

Важливо підкреслити, якщо в 1960-х рр., засобами самвидаву поширювались окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху, то вже на початку 1970-х рр. цілком резонно постало на порядок денний питання про публікацію періодичних позацензурних видань, присвячених широкому колу наявних в Україні проблем. Так народилася в 1969р. і стала реалізовуватися ідея підготовки “Українського вісника”, яка об`єднала навколо себе певне коло українських інакодумців. Одним з ініціаторів і редактором “Українського вісника” став В`ячеслав Максимович Чорновіл. До редакції також входили М.Косів і Я.Кендзьор. Передрук у Львові здійснювали Л.Шереметєва та С.Гулик. Перевозив готові примірники до Києва Я.Дашкевич, який передавав їх З.Франко. Журнал мав своїх кореспондентів у різних містах України, про що свідчить географія рубрики “Хроніка”: Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Львів, Одеса, Івано- Франківськ, Тернопіль, Чернівці, Черкаси.

Кожний випуск “Українського вісника” починався однаковою передмовою- декларацією “Завдання “Українського вісника”. “Вісник”,- зазначалосяв декларації,- містить без узагальнень інформацію про порушення свободи слова й інших демократичних свобід, гарантованих Конституцією, про судові і позасудові репресії на Україні, про порушення національної суверенності, про спроби дезинформувати громадськість, про становище українських політв`язнів по тюрмах і таборах, про різні акції протесту. Спеціально підкреслювалося, що “УВ- видання... неантирадянське і не антикомуністичне”[37,с.11].

“УВ” претендував на високий рівень об`єктивності, його організатори наголошували на тому, що друкуватимуть матеріали, написані з різних позицій і не друкуватимуть тих, що написані спеціально для нього, або з антирадянських чи антикомуністичних позицій. Насамперед “УВ” друкував твори літературного і політичного самвидаву. Так, у IV випуску “УВ” були опубліковані наступні матеріали:

-виступи О.Сергієнка, Є.Сверстюка, І.Геля, В.Стуса на похоронах А.Горакої;

-повідомлення про суд в Івано- Франківську над В.Морозом;

-вірші, оповідання В.Мороза і В.Симоненка;

-хроніка руху опору в різних містах України;

-список політв`язнів українців [38,с.11-180].

Всього протягом 1970-1971рр. вийшло 5 номерів “УВ”, чотири з яких були переправлені за кордон.

В цілому, поява УВ мала велике значення для розвитку руху опору: виник центр руху, його структурна база, місце обміну думками.

Широке розповсюдження самвидаву підштовхнуло вище політичне керівництво СРСР та УРСР до розробки спеціальних заходів “по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів”, схвалених постановами ЦК КПРС (від 28 червня 1971р.) та ЦК КПУ (від 27 липня 1971р.) [80,с.86]. У цих постановах давалась нищівна критика “небезпечним” творам І.Дзюби, В.Мороза, Є.Сверстюка, В.Чорновола [126,с.441].

Високу громадянську позицію проявив В.Чорновіл під час судового процесу над істориком В.Морозом (17-18 листопада 1970р.). Зокрема, він разом з Б.Антоненком- Давидовичем і І.Дзюбою звернувся з протестом на ім`я міністра юстиції УРСР Зайчука і прокурора УРСР Глуха, в якому зазначалося: “...Без усяких юридичних підстав на порушення конституції СРСР, конституції УРСР і КПК УРСР судовий розгляд проводився закрито, а тому вирок В.Морозу є незаконним”[38,с.42-43].

21 грудня 1971р. В.Чорновіл разом з В.Стусом, П.Якірем, І.Стасів- Калинець і Л.Тимчуком став ініціатором створення “Громадського комітету на захист Ніни Строкатої”. В декларації, зокрема, говорилося, що “...Громадський Комітет захисту Ніни Строкатої створюється на основі гарантії Конституції СРСР, Декларації прав людини та Пакту про громадські права, у своїх діях він дотримуватиметься радянських законів.

Дії Комітету полягатимуть:

-у зборі фактів і документів, що торкатимуться Ніни Строкатої та її “справи”, в ознайомленні з ними державних та правових інстанцій та представників громадськості;

-в організації при потребі збору підписів під зверненням на захист Н.Строкатої;

-у зборі коштів для допомоги Н.Строкатої та її чоловікові, політв`язневі;

-у домаганні гарантованої законом гласності судового процесу [39,с.140-142].

На жаль, як пізніше згадував В.Чорновіл, Комітет фактично не встиг розгорнути ніяких дій через арешт більшості його учасників [80,с.132].

Разом з тим, вже сам досвід створення легальної правозахисної організації мав своє позитивне значення.

По-перше, він переконав в можливості і доцільності об`єднання зусиль найбільш активної групи правозахисників.

По-друге, проклав шлях до створення такої правозахисної організації, яка б опікувалася долею не тільки окремого політв`язня, а й взяла на себе координацію всього правозахисного руху.

Тим часом 4 січня 1972р. в м.Чоп було заарештовано бельгійського туриста Ярослава Добоша. Вже через тиждень почалися затримання й арешти людей, яких передбачалося пов`язати з ним як з “емісаром закордонних центрів”. У Львові були заарештовані В.Чорновіл, І.Стасів- Калинець, І.Гель, Є.Сверстюк, З.Франко, Л.Плющ, В.Стус та інші відомі українські правозахисники. Вдаючись до арештів, радянське керівництво намагалось виокремити дисидентство, знищити його як