До 20-х років XIX в, у складному комплексі міжнародних протиріч, одо складали Східне питання, особливо зросло значення проблеми проток, З одного боку, царат домагався вільного виходу для російського флоту з Чорного моря, а з іншого боку - закриття входу в Чорне море для військових флотів інших європейських держав. Те й інше міг – забезпечити лише вигідний для Росії режим чорноморських проток Установлення такого режиму і було однієї з актуальних задач російської дипломатії [17, 57].

Безпосередньою причиною першого з цих криз послужило спаленіле в 1821 р. повстання проти турецького панування в Греції. Велику роль у підготовці й організації цього повстання зіграли грецькі емігранти, що проживали на півдні Росії. Греки і росіяни давно зв'язували не тільки спільність релігії і культури, але і тісні економічні узи. Грецькі купці і судновласники брали активну участь у чорноморській торгівлі. Грецькі матроси часто відвідували російські порти. У Молдавії, Криму і Приазов'ї існували Численні грецькі колонії. Значний відсоток складали греки серед жителів Одеси. У центрі цього міста знаходився великий ринок, що називали „Грецьким базаром”. У провулках, що прилягали до нього, у маленьких кав'ярнях і тісних трактирах зустрічалися грецькі патріоти, що заснували ще в 1814 р. «Дружню гетерію» —

таємне суспільство, що стало незабаром керівним центром боротьби за незалежність Греції [13, 281-282].

Одним з них був кн. Олександр Іпсилант втратив ший руку в бої з французами і удостоївся генеральським званням. У лютому 1821 р. Іпсилант зненацька приїхав у Кишинів, а вже в березні з загоном добровольців перейшов прикордонну ріку Прут і вступив на територію залежної від Туреччини Молдавії. У Ясах він обнародував відозву. Його текст прикрашали фрази, схожі на полум'яні строфи революційної «Марсельєзи»: «До зброї, друзі, батьківщина нас призиває!» Одночасно він відправив лист Олександрові і. Перебільшуючи силу народного руху, Іпсилант запевняв царя, що всі балканські народи «хвилюються» і «беруться за зброю», і просив «звільнити їх від жахливої тиранії». Цар відповів звільненням Олександра іпсиланта з рядів російської армії і відхилив його прохання про допомогу і заступництво. Ізольований від масового руху, загін кишинівських добровольців повільно просувався по курних дорогах князівства. Незабаром він був розбитий турецькими військами. Іпсилант біг в Австрію, де його, за розпорядженням Меттерніха заарештували й уклали в міцність. Однак звістка про вступ загону Іпсиланта в Молдавію була сигналом для виступу гетеристів у самій Греції, причому там повстання відразу стадо розгортатися як усенародна війна за національну незалежність [8, 43-48].

Лідери європейської реакції поставилися до цих подій з неприхованою ворожістю. Меттерніх затверджував, що повсталі греки «захищають справу революції». Лорд Кестльрі називав їхніми носіями «духу заколоту» і вимагав змусите і «підкоритися суверенної влади» законного монарха, тобто турецького султана, У повній згоді зі своїми союзниками Олександр І також засудив грецьке повстання [14, 397-398].

Тим часом уряд султана під приводом боротьби з грецькою контрабандою фактично закрило чорноморські протоки для російського експорту. Це сильно вдарило по економічних інтересах російських поміщиків. Комори і склади Одеси. Херсона, Таганрога й інших портових міст виявилися забитими зерном і вовною. «Торгівля в занепаді й усі ганьблять жорстоко»,— писав з Одеси

9

генерал П. Д. Кисельов, жонатий на молодій графині Софії Потоцькій — дочки найбільшого магната Правобережної України, «Комерція наша страждає...»,-повторював він в іншому листі. Його друг генерал А. А. Закревський писав: «Треба зізнатися, що наші дипломатики недальновидні». Велике значення мали вікові зв'язки Росії з балканськими народами, не тільки релігійного порядку, - на що любило посилатися царський уряд, - але зв'язку, що виникали також з наявності загального супротивника - султанської Туреччини.

У придворних колах Петербурга панувало замішання. Каподистрія переконував Олександра І, що державні інтереси Росії вимагають надати негайну допомогу повсталому грецькому народу і рішуче виступити проти султана, щоб раз назавжди покінчити і з проблемою проток, і з горілочним питанням у цілому. К. В, Нессельроде, навпаки, рекомендував царю рішуче відректися від грецьких повстанців і не загострювати відносин ні з турецьким султаном, ні з європейськими монархами [II. 217-220].

Протилежні точки зору двох дипломатичних радників пануючи відбивали не тільки їхні особисті погляди на грецьку проблему, але і думки про неї двох різних угруповань, що намітилися серед правлячих кіл імперії. Багато царських шановників, що займали високі посади в урядових закладах і армії мали в південних степах великі земельні володіння і тому були безпосередньо зацікавлені й у безпеці південних границь, і надалі безперешкодному розвитку чорноморської торгівлі. Такі були, наприклад, генерал-губернатор Новоросійського краю і майбутній намісник Кавказу гр. М С. Воронцов, особистий друг імператора гр. В. II. Кочубей, військовий міністр гр. А. Й, Чернишов, російський посол у Константинополеві Г, А. Строганов і ін. Усі вони були в той момент прихильниками більш твердого курсу в Східному питанні. Тої ж думки дотримувались такі представники військової бюрократії, як начальник штабу дислокованої на Україні 2-й армії П. Д. Кисельов і черговий