10

ними жорстоку розправу, де цим буде нанесений непоправний удар престижу і впливу Росії на Балканах «Іноземні кабінети, особливо англійський... - писав друзям Ермолов,— нас винними терпеливістю і бездіяльністю поставляють перед усіма народами в невигідному виді. Скінчиться тим. що в греках,, нам прихильних, залипнімо ми справедливе на нас озлоблення!» [5, 74-75].

Звичайно, названі генерали залишалися переконаними монархістами і визнавали необхідність боротьби з революція ний небезпекою в європейському масштабі, але їх обурювало, що царські міністри не вміють сполучити вірність принципам Священного союзу з захистом державних інтересів Россі. Закревский з гіркотою відзначав в одному з листів 11. Д, Кисельову: «У нас стовпи держави нітрохи не піклуються про користь Росії», Він навмисно вживав слово «стовпи», а не звичайне в цих випадках пишномовне «стовпи», щоб підкреслити цим своє презирство до тих, хто направляв зовнішню політику імперії.

Отже, з вищенаведеного нами матеріалу можна зробити висновок, В першій чверті XIX століття було закладено основи політики Росії у "Східному питанні". Саме в цей час було сформульовано принцип який мав великий вплив на подальші взаємовідносини двох країн. Цей принцип полягав у прагненні Росії зберегти цілісність Османської імперії, оскільки їй був вигідний слабкий сусід, а не могутній противник.

11

Розділ II

Російсько-турецька війна

Ще 7 жовтня 1826 р. у прикордонному придністровському містечку Акермані (нині Бєлгород - Дністровський) була підписана російсько-турецька конвенція, що відновлювала в силі всі трактати й угоди, укладені між Росією і Туреччиною. Однак у тексті Аккерманскої конвенції нічого не було сказано про грецьку проблему, що продовжувала жваво цікавити російську дипломатію.

При усім своєму негативному відношенні до повсталих грекам як до «заколотників» Микола І розумів, що їхньою поразкою може сильно підірвати його політичний престиж в очі» балканських християн. Тому він явно прагнув реалізувати умови Петербурзького протоколу, що дозволяли йому почати загальні з чи Англією одноособові міри проти султана [15, 489],

Улітку 1827 р, Каннінг спробував ще раз зв'язати царю руки особливою конвенцією, укладеної між представниками Англії і Росії в Лондоні з метою «умиротворення Греції». Незабаром до неї приєдналася і Франція. Однак негайно використана царською дипломатією для дипломатичного тиску на уряд султана, оскільки воно відкинуло посередництво трьох держав по грецькому питанню (у секретному додатку до конвенції передбачався застосування в ньому випадку «примусових мір» проти Туреччини) [14, 401-403].

Демарш був підкріплений відправленням до берегів Греції з'єднаної англо-російсько-французької ескадри. Дії турецько -єгипетського командування привели до зіткнення цієї ескадри з військово-морськими силами Туреччини і Єгипту. Коли союзні кораблі ввійшли 20 жовтня 1827 р. у Наваррську бухту турецькі кораблі, що стояли там, відкрили вогонь. У морському бої, що зав'язався, головні сили турецько - єгипегського флоту були знищені [14, 404].

Султан Махмуд П зажадав матеріальної компенсації. Посли Англії і Франції намагалися його заспокоїти. Австрійський посол переконував його не уступати ні на крок у грецькому питанні. Це заохотило султана до виступу проти Росії, що він вважав головною винуватницею і Наваррської битви, і грецького повстання. 18 грудня 1827 р, він офіційно оголосив про однобічне

розірвання Аккерманскої конвенції й усіх раніше ув'язнених з Росією договорів, призвавши всіх мусульман до «священної війни». Одночасно росіяни піддані були в Туреччині переслідуванням. Багатьох з них кинули у в'язницю, конфіскувавши майно і позбавивши права захисту.

До одержання звісток від Паскевича про висновок Туркманчайского світу з Іраном Микола І утримувався від воєнних дій. Переконавши, що лівий фланг російських військ у Закавказзя захищене, він вирішив прийняти виклик, кинутий султаном. 14 квітня 1828 р. у Петербурзі був обнародуваний царський маніфест про початок війни з Туреччиною. У гой же день Нессельроде розіслав по всіх європейських столицях особливу декларацію, у якій підкреслювалося, що, «прибігаючи з жалем» до війни як «до останнього засобу задоволення», Росії «не замилює руйнування» Турецької імперії. Подібними запевняннями цар сподівався заспокоїти західні держави і забезпечити їхній нейтралітет [13,282].

Але ніякими застереженнями й обіцянками царські дипломати не могли придбати симпатії правлячих кіл Англії і .Австрії, що не бажали допустити ослаблення Турецької імперії, вбачаючи в ній противаг Росії. Лівен доносив з Лондона, що коли він зачитав герцогу Веллінгтонові отриману з Петербурга декларацію щодо війни з Туреччиною «риси останнього очевидно спотворилися під враженням зле приховуваного гніву». Герцог заявив, що «відтепер не може бути мови про загальні дії Англії і Франції з Росією» [14, 404].

Керуючись правилом - «Переможців не судять!», Микола I сподівався уникнути зовнішньополітичних ускладнень закінченням війни з Туреччиною протягом однієї літньої кампанії. За планом царських воєначальників, до 1 серпня російська армія перейшовши Балканські гори, повинна була уже вступити в Константинополь. Однак ці розрахунки не виправдалися.

Облога придунайської міцності Браплов скувала головні сили російської армії на цілих п'ять тижнів. Майже місяць вони залишалися в бездіяльності в болотах Добруджі. Потім головнокомандуючий на Балканському театрі війни

13

Сілістрії іншу частину направив до Шумле, а те, що залишилося, зосередив під Варною. У результаті ніде не удалося досягти серйозного успіху. Тільки пізньою осіню ціною великих зусиль була узята, нарешті, Варна. Але до Константинополя було ще дуже далеко, а Ватіканські гори вже покрилися снігом, Вітгенштейну нічого не залишалося, як відвести головні сили своєї армії на зимівлю