На Кавказькому театрі війни успіхи були більш значними. Зламавши всю систему турецьких прикордонних фортець, російські війська опанували Карсом, Ахалціхом, Баязетом. На Чорноморському узбережжі були узяті Анапа І Поті. Пояснювалось це не стратегічним мистецтвом головнокомандуючого Й. Ф. Паскевича, а високими бойовими якостями військ Окремого Кавказького корпуса, сформованого в 1817 А. ТІ Єрмоловим. Спаяні багаторічною бойовою дружбою, ,вони мали великий досвід ведення війни в гірських умовах, мали вольових командирів, вихованих у дусі суворівських традицій, серед яких було чимало засланих на Кавказ декабристів, що складали колір російського офіцерства того часу, «Тільки з тутешніми, за колишніми про мирне життя військам приготовленими до перемог, удаються подібні підприємства»,- писав один з учасників штурму Карса. розжалуваний, у дати декабрист Е. Е. Лачінов.

Війська окремого Кавказького корпуса були менш порушені повторним впливом аракчеєвщини. Тут відмовлялися від принципів лінійної тактики, широко застосовувалися ротні кари, колони в сполученні з розсипаними в ланцюг стрільцями. Інакше і немислимо було маневрувати й успішно вести бій у лісистих горах і в тісних ущелинах.

До вересня 1828 р. перед військами Окремого Кавказького корпуса відкрився шлях до головного центра Західної Вірменії - Єрзеруму. Гірські перевали ще були вільні від снігу, в долинах стояло дійсне пекуче літо. Проте, Паскевич поспішив відвести війська на зимівлю в Грузію, залишивши в зайнятих фортецях лише невеликі гарнізони. Ця дивна поспішність не була обумовлена ні стратегічними розуміннями, ні метеорологічними умовами.

14

Справа в тім, що якщо Паскевич і зробив блискучу кар'єру, у 45 років ставши фельдмаршалом і власником графського титулу та це порозумівалося як ніяк не полководницькими його здібностями і не бойовими заслугами, а головним чином особистими симпатіями, що відчував до нього Микола I, що служив під командуванням ще під час перебування спадкоємцем престолу. Коли хтось із сусідніх провінційних поміщиків, бажаючи підлестити батьку Паскевича., захоплювався «геніальністю» його сина, цей небагатий український шляхтич, лукаво посміхнувшись, помітив: «Що геній, те не геній, а що везе, те везе...»

У глибині душі і сам молодий фельдмаршал усвідомлював це. Тому він і намагався уникати ризикованих кроків, що можуть зашкодити його репутації. В області стратегії це приводило Паскевича до зайвої обачності, невиправданій повільності, страху сміливих маневрів і рішучих боїв. У результаті, що відкрилися перед російськими військами можливості не були використані командуванням і на Кавказькому театрі [15, 490-492].

Невдалий для Росії хід літньої кампанії 1828 р, за Дунаєм був із задоволенням відзначений у європейських столицях. Ворожі Росії закордонні діячі оживилися. Уряд Австрії надавав пряму військову допомогу султану відправляючи в Туреччину зброю, боєприпаси і продовольство. У прикордонних з Росією областях Галичини й Угорщини концентрувалися австрійські збройні сили. У грудні 1828 р. Меггерніх виступив із пропозицією скликати міжнародний конгрес для обговорення питання про «умиротворення Сходу». Це було відкритим закликом до колективного втручання західних держав у російсько-турецьку війну [14, 405].

Навмисно применшуючи військові можливості царської Росії, австрійський канцлер в улесливих вираженнях вихваляв військову міць Англії. «Росія виявилася слабкішою, ніж про неї думали, - відзначав він. — Англія може заподіяти багато зла Росії, а Росія не може відплатити Англії тим же». Завіряючи англійських дипломатів у щирості своїх симпатій, австрійський канцлер посилаючись на «старий і природний союз», що ніби-то існує між

15

Лондоном і Віднем, хоча ніякого союзного договору між ними тоді не існувало, і обоє уряду поєднувала тільки острах подальшого посилення Росії на Сході.

Улітку 1829 р. російська армія переборола Балканський хребет і, перекидаючи заслони ворога, вийшла в долину Марици. Опанувавши Адріанополем, росіяни авангарди досягли потім рубежів, що відстояли усього на 60 км від турецької столиці. У той же час на Кавказькому театрі російські війська зайняли Єрзерум і підійшли до Трапезунда.

Побоюючись нових міжнародних ускладнень, неминучих при явно ворожій позиції Австрії й Англії, Микола І не зважився віддати наказ про заняття Константинополя. Створений ним. секретний комітет із самих впливових сановників піл головуванням В. П. Кочубея прийшов до висновку, що цього робити не слід, тому що «вигоди збереження Оттоманської імперії в Європі перевищують його невигоди». Однак, комітет попереджав про необхідність прийняти «самі енергійні міри, щоб вхід у Чорне море не був захоплений який-небудь великою державою» [13, 282].

2(14). вересня 1829 р. в Адріанополеві був підписаний світ договір між Росією і Туреччиною. Іноземні дипломати були уражені помірністю територіальних претензій російської делегації. До Росії відійшла лише дельта Дунья, на Кавказу - берегова смуга від Анапи до Поті включаючи приєднане до Росії ще по Бухарестському світі 1812 р. узбережжя Абхазії і Мегрелії) і Ахалцихська область.

Зате в мирному трактаті були особливо обговорені зобов'язання султана стосовно балканських народів: розширена автономія Сербії і Дунайських князівств і передбачена широка! внутрішня автономія для Греції. Півроку пізніше Греція була проголошена незалежною державою. У такий спосіб Адріаногюльский світ був важливою віхою на шляху національного звільнення балканських народів, царський уряд у даному випадку домагалося зміцнення на Балканах свого політичного впливу. Створення там національних держав відповідало інтересам Росії, послабляючи султанську імперію [18, 138-145].

Отже, підсумовуючи даний розділ, автор курсової роботи приходить до

16

висновку. Російське - Турецька війна 1828-1829 рр. та Адріанолольський трактат по суті формально підпорядковували Османську імперію Росії. Однак мирний договір 1829 р. не вирішив основних проблем у взаємовідносинах обох країн, а лише відклав їх на невизначений час.

17

Розділ III Кримська війна

8 червня 1853