року був підписаний царський маніфест про введення військ на територію Дунайського князівства, 20 червня авангардні частини генерала Анрена ввійшли в Бухарест. В Молдові і Валахії турецьких військ не було. Дії у відповідь Порта не почала, вирішивши по підказці Англії продемонструвати неправильність в діях Россії, 3 середини червня 1853 року англійська і французька ескадри вже знаходилися на яскравій стоянці у входу в Дарданелли. Західні держави закінчували останнє приготування до війни. Аж до жовтня 1853 року на Дунайському театрі проходило концентрація російських військ на лівому березі ріки, турецьких на правому. Турки мали І30-ти тисячну армію, яка концентрувалася у великих укріпленнях і поблизу місць форсування Дунаю [4, 134].
87-тисячна російська армія під командуванням М.Д. Горчакова була розкинена по території князівства. Слабо підготовлена до бойових дій і погано керована, вона ніби відповідала духові "тимчасової міри", демонстрації безсилля царизму складуючимся блоком західних держав і Терції [2, 224-230].
Завершуючи дипломатичну підготовку війни, на початку серпня 1853 року дипломати Англії, Франції, Австрії і Пруссії по ініціативі австрійського міністра закордонних справ К.Боруля підготували спільний демарш, відомий як Війська нота. Звернення формально до Турції, але адресовано до Росії, ця нота повинна була підтвердити Кучук-Кайнаджирського і Адріанопольського договорів про захист Росією православних підданих Терції, а також гарантувати розширення на православних підданих всіх нових постанов Порти про положення християн в Османській імперії; Росія і Франція повинні були стежити за точним виконанням Портою цих умов. Ініціатива Боруля виражалася намаганням Австрії співпадавши з намірами інших держав, не допускати врегулювання суперечок між Росією і Турцією поза контролем західних держав. Тому і К.Боуль, і міністр закордонних справ Франції Е.Друен
18
де Люіс неодноразово виказувалися за багатостороннє вирішення питань, пов'язаних з російсько-турецькими відносинами [14, 438-442],
Микола ї зразу ж прийняв ноту, так як це здавалось йому виходом з конфлікту. Він у приватній розмові з французьким послом Б.Кастельбажаком виразив ідею про можливість здійснення спільного з Наполеоном Ш варіанту про майбутнє Турції, яка швидко йшла, на його думку, "до падіння в сторону анархії і революційних принципів". Ці судження царя в певній мірі відповідали ідеям Наполеона III про посередництво в російсько-турецькій війні. При цьому зовсім не враховувалася позиція турецького уряду. В останній декаді червня 1853 року Порта отримала підтвердження Англійського і французького послів про можливе введення ескадр в Дарданелли у випадку появи російського флоту поблизу Босфора. Одночасно була підготовлена у червні направлена в Петербург і в столиці інших держав нота, в якій Порта брала на себе конкретні обов'язки дотримувати права православних підданих, але зверталася до західних держав з призовом гарантувати ці зобов'язання перед російським урядом [4. 135].
Місяць пізніше великий візир Решид-паша добився офіційної згоди послів Англії, Франції,, Австрії і Пруссії врахувати ці положення основою для роеійсько-турецьких переговорів і повідомив про це К.В.Несельроде. Уряд Миколи ї, погодився з Вепською нотою, відкинув ноту Решид-паші на тій основі, що там не було точного підтвердження Кучук-Кайнаджирського договору про захист православного населення Турції. На початку вересня 1853 року К.В.Несельроде пояснив , то в Петербурзі в рамках Вепської ноти чекають реального признання права Росії на захист православного населення Османської імперії.
В Турції Вепська нота була сприйнята як спроба встановлення протекторату Парижа і Петербурга над всім християнським населенням імперії, яке складало більш як 12 мільйонів людей. 25 вересня 1853 року Решид-паша запропонував скликати раду зі 160 державних чиновників і улемів, які прийняли рішення завершити безкінечні переговори і оголосити Росії війну. 29 вересня був обнародуваний відповідний хатти хумаюн султана Абдул Мед жида 1. В нім говоршіося що Порта зробила все можливе для вирішення конфлікту про
19
"святі місця", але вона не може погодитися на таке тлумачення Кучук-Кайнаджирського договору, яке дозволило би Росії вмішуватися у внутрішні справи Туреччини,, і вимагає, щоб у 13-ти денний термін російські війська покинули Дунайське князівство. Вперше в документах подібного виду звернення відносилося до всіх підданих без різниці віри і була заява про ідентичність позицій Порти і Європейських держав. Цей ультиматум був переданий через турецького командуючого Омер-пашу М.Д.Горчакову 4 жовтня 1855 року, а за два дня швидше в посольства Англії і Франції було направлене офіціальне прохання Порти про введення ескадр в Мраморне море [9, 144-145].
Позитивна відповідь західних держав була передбачена: ще 23 вересня 1853 року по ініціативі французького посла в Лондоні А.Валевського у вузьких колах британського кабінету було прийнято рішення ввести англійську і французьку ескадри через Дарданели в Мраморне море. Це рішення появилося після того, як на заході стали відомі пояснення царського уряду, зроблені на початку вересня в зв'язку з нотою Решид-паші, і чітко встановилась військова позиція Порти. Росія і Турція йшли до війни, і їх зіткнення повинно відбутися під наглядом Лондона і Парижа. Введення ескадр у Мраморне море дозволило західноєвропейським урядам оперативно вмішатися в розвиток подій. Однак держави робили вигляд,, що шукають шляхів до миру. Микола І зі своєї сторони, ще надіявся на благо приємну позицію Вени й Берліна, але військова машина уже набрала ходу [14,443-446].
2 листопада 1853 року був проголошений маніфест Миколи І про війні з Туреччиною. На протязі місяця після ультиматуму Омер-паші М.Д.Горчакову в Петербурзі очікували. Це очікування позволило Миколі І вияснити перспективу зіткнення з ані ло-французькими силами на Чорному морі, а також необхідність вирішення дій проти Туреччини,