20

листопаді 1853 року стало відомо, що англо-фраицузька ескадра направилась в Мармурове море. Перекидка турецьких військ і військове спорядження на побережжі Грузії, поблизу району дії Шаміля, і не встановлення подальших дій союзних ескадр, які стояли на якорі у Мармуровому морі, змусили Петербург прийняти рішуче морську операцію біля берегів Туреччини. В Синодській сутичці ЗО листопада 1853 року була знищена турецька ескадра із 16 бойових і транспортних кораблів, які йшли із Константинополя в Батум з воєнним вантажем. Ця сутичка показала реальну силу російського флоту, особливо мається на увазі малорухомості Дунайської армії і недостатньої боєготовності Окремого Кавказького корпусу. Разом з тим посилилася загроза зіткнення з країнами заходу [6, 42-43].

Повідомлення про Сіноп зійшлося в Європі з виробництвом нових, так званих декабристських положень про посередництво західних держав в російсько-турецькому конфлікті. В основі цих положень лежали ідеї збереження цілісності Туреччини під гарантією європейських держав і здійснення перетворень в положенні християнських підданих, також під спільним наглядом держав. Туреччина і Росія крім того повинні були врегулювати свої відносини на міжнародній конференції. Такий план ставив Туреччину під контроль європейських держав, а розвиток російське турецьких відносин - під нагляд західних держав. Поки ці положення обговорювалися в різних варіантах, в Парижі а потім у Лондоні було прийнято рішення провести англо-французькі кораблі через Босфор у Чорне море. 2 січня 1854 року англійська і французька ескадри пройшли Босфор і взяли курс на Варну. В цій ще не оголошеній європейськими урядами війні Росії була відкинута нота Порти до Австрії від 21 грудня 1853 року про відновлення миру з Росією на умовах які співпадали з пропозиціями чотирьох держав. Мирна ініціатива турок менше всього цікавила Англію й Францію. Лише Боуль виразив Порті готовність підтримати її мирну ініціативу, але і це було пов'язано з планами австрійської участі в європейській війні. Боуль передав пропозиції Туреччини в

21

Петербург, підтримав тим самим помилкову думку Миколи І про доброзичливу позицію Вени,

Отримати підтримку Австрії і Прусії було доручено А.Ф.Орлову, направленого в середині січня 1854 року Австрію з надзвичайною місією. Він повинен був добитися офіційного проголошення Веною і Берліном військового нейтралітету на випадок війни Росії з Англією і Францією. Царський уряд брав на себе зобов'язаність виступити у випадку необхідності на їх стороні. Проте у Вені були переконані, що після введення союзних ескадр в Чорне море доля Османської імперії вирішиться без Росії і при майбутньому розподілі Австрія самостійно зможе забезпечувати свої інтереси на Балканах. Боуль посилався на можливі воєнні акції Франції проти Австрії у Північній Італії, Імператор Франц Йосиф II вимагав чітких гарантій збереження в Османській імперії в цілому і на Балканах частково системи відносин між урядом і підданими різних віросповідань. У відповідь Орлов оголосив вимоги Росії, щоб вони стали відомі державам: відновлення попередніх російсько-турецьких договорів і визнання Портою виключного покровительства царя над православними християнами; забрати з Туреччини політичних емігрантів, які ведуть активну діяльність; розгляд питань, пов'язаних з російське-турецькими відносинами, без іноземного посередництва. Обговорення цих положень, в кінцевому результаті відкинутих, ще раз свідчить про ізоляцію царизму, про стриміння і Прусії, і особливо Австрії використати послаблення позиції Росії і активізувати власну політику як в Європі так і на Близькому Сході, тим більше що події розгортались безпосередньо біля австрійських кордонів [14, 448-449].

Блок капіталістичних держав і Феодальної Османської імперії склався на базі спільної боротьби проти Росії як у Європі так і на Близькому Сході. Одночасно внутрішнє перетворення і Туреччині ставилося під контроль і в залежності від західних держав, в тому числі і не бравших участь у війні. Таким чином, союзні відносини між Туреччиною і західними державами носили нерівноправний характер. Договір привів до подальшого посилення залежності Порти від політики Англії і Франції [9, 154].

22

Отже, з поданою вище матеріалу можна зробити такий висновок. Що Кримська війна (1853-1856) була закономірним результатом боротьби провідних Європейських країн за вплив у Османській імперії. Ця війна по суті ліквідувала вплив Росії на Туреччину і позбавила її фактичної гегемонії у Чорному морі, де російський флот домінував над османським. Саме поразка у цій "східній" війні продемонструвала слабкість Російської імперії яка зіткнулася з Євро країнами.

23

висновки

Опрацювавши певну кількість відповідних джерел і літератури, автор курсової роботи прийшов до таких висновків. Починаючи з XIX століття було закладено основи політики Росії у "Східному питанні”, адже вирішення нього питання залежали і безпека її південних границь, і господарське освоєння її степових окраїн, що відігравали важливу роль в економічному житті всієї країни. Ще одним аспектом східного питання була боротьба за Чорне море. З одного боку, царський уряд домагався вільного виходу для російського флоту з Чорного моря, а з іншого боку - закриття входу в Чорне море для військових флотів інших європейських держав. Саме в цей час було сформульовано принцип який мав великий вплив на подальші взаємовідносини двох країн. Цей принцип полягав у прагненні Росії зберегти цілісність Османської імперії, оскільки їй був вигідний слабкий сусід, а не могутній противник, з яким вона могла б заключати вигідні для неї договори, і мати союзника у разі військової загрози.

Підсумовуючи наступні події у зовнішній політиці Російської держави варто згадати про Російське -