Так, одразу ж після розпаду СРСР у 1991 – 1992 рр., розгляд даної проблематики помітно активізувався. Питання українського культурно-просвітницького руху в діаспорі набуло тоді особливої актуальності. Дослідників цікавили питання не тільки безпосередньо сучасного стану діаспори (тобто кінця ХХ ст.), до сфери їхнього зацікавлення потрапили обставини формування цієї діаспори упродовж століття, методи та шляхи переселення українців на терени теперішнього ареалу проживання.

Невипадковим в даному випадку була поява праць Ф.Д. Заставного [10; 11, c.192-232], який вперше на території України зробив спробу прослідкувати етапи розселення українського населення за його етнічні межі – зокрема, у східному напрямі. Автор, на основі порівняння різноманітних статистичних даних прийшов до висновку, що найбільше українців проживало у Росії.

Схожі розробки дещо меншого формату почали частіше з’являтися у виданнях діаспори. Зокрема, впродовж 1992 р. у “Вістях комбатанта” з ініціативи Б.Ібраєва [12, c.102-106; 13, c.143-144] та М.Траф’яка [40, c.109-115] з’явилося дві публікації, присвячених проблемам українців у Казахстані та Далекого Сходу. Автори намагалися показати динаміку розселення нашого народу у ці віддалені від України регіони Землі. Зокрема, Б.Ібраєв відзначав, що особливо активно відбувалося заселення Сибірських земель і в цьому не останню роль відіграли політв’язні та звичайні злочинці. Від ХІХ – початку ХХ ст. цей регіон, а також Казахстан, на думку дослідника, стали найпривабливішим місцем проживання для українства. Тут виникло цілий ряд поселень, у яких були свої школи, церкви тощо [12, с.102].

Варто зауважити, що вивченням питань культурного розвитку українців у Росії в 1992 р. займалися І.Винниченко [3], Н.Дзюбенко [6, c.12-13], В.Сергійчук [32-37] та інші історики. Вони викривали злочинну діяльність представників комуністичного режиму, які своїми діями сприяли переселенню українського етносу за межі своєї землі, де можливість виживання була набагато складнішою. Асиміляційні процеси, які мали місце серед українців Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу походили саме від даних постанов і розпоряджень.

Так, за словами І.Винниченка, українська преса, книгодрукування, національна школа та заклади культури в діаспорі відігравали неабияку роль у духовному відродженні більш як семимільйонного в той час українського населення Росії. Проте в 1930-х рр. цей процес на довгі десятиліття був насильницьким чином перерваний [3, с.11].

В.Сергійчук, зокрема, вивчаючи особливості формування східної української діаспори, як політичного, культурного, релігійного явища, невипадково зазначав, що часто дані асиміляційні процеси мали зворотній характер. Саме тому вчений вживав термін “українізація Росії”, пояснюючи його тим, що часто українське населення даної країни могло диктувати свої умови щодо власного розвитку і ін. [34, c.11-15; 35 ,c.18-20]. Питаннями розселення українців у Росії займалися Л.Горпєва [5, c.1,5] і Р.Колісник [18, c.110-112], які у 1993 – 1994 рр. опублікували відповідні статті у “Голосі України” та “Вістях комбатанта”.

Аналізуючи науковий доробок Л.Горпєва, слід зауважити, що у кінці ХХ ст. збоку української діаспори посилив-ся інтерес до України, до її національно-етніч-них проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв’язків, до її історії, географії, мови, культури, народних тра-дицій. Історик з’ясував, що лідерами діаспори була зроблена серйозна заявка на встанов-лення всебічних зв’язків з українським зарубіж-жям (в тому числі й зі східною діаспорою) па державному рівні. Проведений 22-23 січня 1992 р. у Києві Перший Конгрес українців схід-ної діаспори переконливо про це свідчив [5, с.5].

Українське населення Кубані зацікавило С.І.Зарембу [9, c.94-104], який зауважував, що в даному осередку українства воно чи не найкраще зберегло свою само-ідентичність, культурний розвиток тощо. Історик пов’язував це з тривалими історичними традиціями, які мали місце в даному регіоні ще з XVII ст.

Варто зауважити, що до 1995 р. висвітленням даних питань приділяли дещо меншу увагу, ніж у останні роки ХХ ст. Активізація вивчення подібних тем пов’язується, зокрема із діяльністю у Москві Українського історичного Клубу на чолі із вихідцем з Івано-Франківської області, професором В.С. Ідзьо [14, c.69; 15, c.7-13]. Саме за його ініціативи та підтримки у містах Західної України відбувалося ряд конференцій міжнародного значення, на яких обговорювались питання не тільки історичного минулого нашого народу, але й нагальні проблеми сьогодення. Науковці прийшли до думки, що питання становища та культурно-просвітницького розвитку повинні висвітлюватися зовсім по-іншому, з використанням всебічного спектру джерельних матеріалів та вже опублікованих робіт не тільки українського, але й російського походження.

Відштовхуючись від даних постулатів, з 1996 – 1998 рр. почали дедалі частіше з’являтись праці, автори яких ставили собі за мету висвітлення проблем української діаспори на Сході. Так, про дані аспекти нашої проблеми можна ознайомитись із статті Г.Лавріва [21, c.90-98], А.Попка [27, c.54-68; 28, c.6], В.Пепи [2; 3; 6], М.Фролкіна [45, c.41-46] та багатьох інших. Основна мета даних невеликих за своїм обсягом досліджень полягала у спробі показати особливості та закономірності культурно-просвітницького, релігійного та політичного життя українців діаспори через призму причинно-наслідкових зв’язків (щодо рушіїв їхнього переселення та ін.). Науковці вирішили розкрити специфіку роботи та взаємовідносин культурних осередків української діаспори із науковими центрами України, Росії, Казахстану, Прибалтики тощо. Значне місце в даному випадку посідала робота Українського історичного Клубу та Українського університету в м. Москва [43, c.4; 44, c.1].

Цікавими є роботи А.Попка, який відзначав особливу необхідність у налагодженні відносин з діаспорою. Він вважав, що необхідно усвідомлювати важливість такої взаємодії, оскільки вони мають однакове значення і для України